Главные новости Кировограда (Кропивницкого) онлайн. Свежие...
Опубликовано: 08.10.2018
Роман Балаян: на першому місці в державі повинні бути освіта, охорона здоров’я та культура
Який би з фільмів Романа Балаяна глядач не дивився, він знайде в них, при всій різниці сюжетів, знайомі ноти — дослідження поведінки людини в повсякденному побуті, що легко переростає в екстремальні ситуації, складність і внутрішня суперечливість далекої від ідеалу людської натури. Але при цьому сам кінорежисер, на відміну від своїх героїв, справляє враження людини, яка твердо стоїть двома ногами на землі. Коли розмовляєш із ним, здається, що Балаян — один з небагатьох, у кого є сьогодні свої чіткі правила життя.
Кировоград попрощался с 26-летним разведчиком
Як змінився світ людини та місце людини в цьому світі?
Місце людини стає все непомітнішим. Високі технології досягли можливостей, які раніше вважалися виключно божественною прерогативою. А інтерес до мистецтва впав і замінився інтересом до політики. У всякому разі — в Україні. Деякі французи, наприклад, навіть не знають прізвище свого прем’єра. А у нас всі знають прізвища депутатів, але не знають, хто такі Миколайчук, Параджанов, Іллєнко. Я ж вважаю, що на першому місці в державі повинні бути освіта, охорона здоров’я та культура.
До речі, про державу. Чи м оже українське кіно прожити без державного субсидування?
Ні. Коли молодий студент закінчує кіноінститут, він, як правило, бідний, і тому випускники легко погоджуються йти працювати на який-небудь телеканал асистентом оператора, художника, режисера замість того, щоб спробувати хоча б на мобільному телефоні знімати своє кіно. А часи якось змінилися. Зараз для того, щоб я підтримав дебютанта (я люблю працювати з молодими), мені не потрібно, щоб він обов’язково показав щось відзняте на камеру. Нехай покаже сюжет, який він зняв на мобілці, і в якому грають його знайомі хлопці, не обов’язково актори. Цього буде достатньо, щоб побачити, вийде з нього режисер чи ні.
Коли я був студентом, я в день по п’ять сценаріїв вигадував. Один дурніший іншого, але це неважливо. Зараз у молодих немає, як було у нас, повального бажання вважати себе генієм. Думають, як би прилаштуватися, як би зняти дипломну та дебютну роботи, щоб за них ще й заплатили. А ми, хоч і жили бідно, були згодні знімати те, що хочемо, безкоштовно. Ось цього зараз немає.
Виходить, що молоді кінематографісти змінилися. А як змінилося кіно?
За великим рахунком після 1986 року на території колишнього СРСР шедеврів не зняли. Адже наше покоління виросло на опорі матеріалу. А коли прийшла свобода, моє покоління ніяк не може до неї звикнути. Немає нових Тарковських і Параджанових. Фільми, які йдуть зараз в прокаті — це, за рідкісними винятками, ті ж серіали, тільки зняті в півторагодинному варіанті.
А взагалі-то я вважаю, що треба давати дорогу молодим дебютантам. Коли я став тут на студії художнім керівником, я сказав, що займатимуться тільки молодими.
Але ж художник зазвичай з кожним роком розуміє світ краще та глибше. А ви хочете давати дорогу молодим, які, як я згадую свій давній досвід кіносценариста -початківця , мало що знають про світ. Хіба ви самі не відчуваєте, що зараз більше можете сказати глядачеві, ніж, скажімо, у тридцять років?
А ви думаєте, що я щось знав, коли знімав дипломну роботу? Знання приходять із часом, коли ти стверджуєшся в професії, коли тебе вже визнали. Тоді вже з’являється відповідальність, вимогливість до себе. Але зараз все одно час молодих. Вони здебільшого поки знімають дурощі, але це не має значення. Я поблажливий. Зараз у кіно пора така, пора патологоанатомів, а не терапевтів.
Їдучи з Парижа до Києва, не шкодую
Балаян, на відміну від багатьох своїх колег-ровесників, адаптувався до нового пострадянського часу, хоча й каже, що в «тому світі» йому було цікавіше. Але при цьому Роман Гургенович використовує можливості «нового світу», що називається, по повній програмі — ми ледве встигли взяти у нього інтерв’ю в проміжках між двома його поїздками. І все ж Балаян залишається вірним кіностудії імені Довженка, скептично ставлячись до пропозицій попрацювати за кордоном.
Вам в сьогоднішньому світі подобається жити більше, ніж у тому, який був тридцять-сорок років тому? Адже не порівняти, наприклад , доступ до інформації, який був у СРСР, і нинішній...
І все-таки в тому світі мені було цікавіше. Я був тоді духовно багатшим. Інформація... Звичайно, у мене є айпад. Але коли я на ньому читаю, у мене немає відчуття матеріальності книги, я гортаю щось аморфне, ірреальне. До речі, мій онук не читає книги, які я йому даю. Пояснює: «Знайду в Інтернеті». Але я кажу собі: «Це просто інші часи. Ці хлопці живуть у своєму світі, а ми у своєму».
Як змінювалося з віком ваше ставлення до людей, світу, мистецтв а ?
Спочатку я був божевільним егоїстом. Думав, що стану третім в історії кіно після Довженка та Ейзенштейна.
Чому третім, а не першим?
Бо першим стати складніше. Але одного разу в 1979 році мені наснилося, що я не стану генієм. Я навіть дружині про цей сон розповів. Але зате можна сказати, що після цього я як людина став кращим, почав про сім’ю думати, а не тільки про кіно. Думаю, що завдяки цьому щось придбав, хоча і втратив художнє его, яке у мене було до цього. У Тарковського, наприклад, це его і в молодості було, і залишалося до самої смерті. Але Тарковський — з обраних, покликаних. Я — з рядових. Хоча і мені є що сказати. Зараз у мене є два недописані сценарії, які вже рік не можу закінчити — про, кажучи словами Достоєвського, принижених і ображених, тих, хто не може зараз прилаштуватися.
Я вважаю, що наше покоління було чеснішим і чуйнішим. Хоча, звичайно, ми були ханжі та нічого не знали. А знання примножує печаль. Це зараз, коли кордони відкрилися, ми почали їздити по світу.
До речі, ви ж недавно з Парижа приїхали. Вам не шкода було звідти їхати?
Не шкода. Я поїхав на два дні, порадував свого друга. Йому 80 років, і він не сподівався, що я приїду. Коли мене побачив, мало не впав. Але взагалі-то я був у Парижі раз шістнадцять, можна сказати, що все там знаю.
І за всі ці шістнадцять поїздок жодного разу не хотілося залишитися там?
Ні, ніколи про це не думав. Це питання характеру. Я звик. Прив’язаний до Києва, який люблю, до своєї сім’ї. А кому я потрібен в Парижі? Ми їм цікаві тільки доти, поки живемо тут.
А в Голлівуд ви поїхали б знімати?
Навіщо я потрібен Голлівуду?
А якби були потрібні?
Ні, Голлівуд — це інше. Там тобі кажуть — ось автор діалогів, ось — сюжету, і так далі. А ми ж звикли знімати «моє кіно». А «твоє кіно» там не потрібно, там треба знімати кіно для інших. Але, незважаючи на це, я впевнений, що хоча в Америці кіно — це бізнес, там щорічно знімають не менше п’яти шедеврів. Це професіонали.
Хто ваш улюблений режисер?
Фелліні. Це не означає, що я кайфую від усіх його фільмів, але у нього є кілька епізодів, в яких мене гризуть заздрощі. Я розумію, що ніколи такий світ не вигадаю, як він у цьому епізоді.
Кіно не може перевиховати, але може застерегти
Є хороші і навіть великі кінорежисери, для яких актор — всього лише частина кадру (Приклад — не раз згаданий у цьому інтерв’ю Андрій Тарковський. Як скаржився колись покійний Донатас Баніоніс, який знімався в «Солярісі»: «Мені важко грати, коли я не знаю, що для Тарковського важливіше — я чи кінь, який проскакав у цей час на задньому плані). Балаян, навпаки, любить і вміє працювати з акторами.
Ви вірите в те, що мистецтво може змінити людей, а через них — світ?
Ні. Воно може застерегти. Наприклад, якщо бачиш на кіноекрані схожого на тебе героя, який здійснює якийсь жахливий вчинок. Але перевиховати кіно не може. Я в такі речі не вірю. З іншого боку, будь-який фільм — це послання режисера глядачеві. Для цього він і створює кіно. Мені, наприклад, не особливо важливий успіх на кінофестивалях, я цим вже розпещений. Хочу йти до широкого глядача, порозумітися з багатьма, а такої можливості немає.
Але вона була і, думаю, що, подивившись, наприклад, ваші «Польоти уві сні і наяву», ровесники головного героя, якого грав Олег Янковський, задумалися над своїм життям.
Якщо і задумалися, то тому, що це був фільм про них, тих, хто не міг вбудуватися в те життя. Я не переглядаю свої фільми. І коли мені хтось каже — ось, мовляв, вчора подивився твої «Польоти», і зрозумів, що вони досі актуальні, я думаю — невже це значить, що ми досі залишилися гвинтиками?
Зараз є а ктори такого масштабу , як Янковський?
Ну, на таке питання не відповіси. Раптом я когось ображу? Головне, що Янковський — штучне явище, от і все.
Хитрувати з акторами доводиться постійно?
Будь-який режисер хитрує з акторами. Але не всім це вдається. Головне, щоб актор відчув, що ти розумніший і талановитіший, ніж він. Як тільки ти зміг йому це довести, навіть не будучи таким насправді, все — актор твій, він буде робити тільки те, що ти хочеш.
Так ви себе на зйомках відчуваєте деміургом?
Погано я знімаю чи добре, у мене актори грають те, що мені потрібно. Якщо навіть вони пропонують свої цікаві варіанти, я відмовляюся. Тому що тільки режисер, навіть поганий, бачить, поки ще лише в голові, свій майбутній фільм цілком — і ритм, і фактуру. І навіть музику чує.
А як ви працюєте з акторами — розповідаючи про те, як треба зіграти ту чи іншу сцену, або, як багато режисерів, показуючи, як зробити?
Є режисери, які покрикують на актора — і він все одно погано грає. Є режисери, які просто говорять, пояснюють, довіряються артисту . Я часто користуюся методом показу — на секунду, щоб актор зловив інтонацію або, як ми говоримо, око. Взагалі, думаю, що володію якимось режисерським гіпнозом, який актор не відчуває, і думає, що він все робить по своїй волі.
Тарковського якось запитали: «Що за люди — актори?» І він відповів: «Ви вважаєте, що це люди?»
Філатов, сам актор, вважав, що актори це «сучі діти». Звичайно, це люди. Але лицедії по натурі. Актор, навіть найвідоміший, проходячи студійним коридором повз режисера, який йому цікавий, про всяк випадок посміхнеться, або, навпаки, зробить похмуре обличчя, або якусь позу прийме. Тобто спробує звернути на себе увагу.
Виходить, що актор намагається звабити режисера, як дівчину. І режисери на це купуються?
Хто як. Досвідчений режисер відразу це бачить і задає собі питання: «Він це грає? Він намагається сподобатися? А якщо грає, то наскільки органічно він це робить?».
Але це вже питання володіння режисерської професією.
Режисери часто скаржаться на те, що немає хороших сценаріїв. Сценаристи — на те, що режисери нічого не розуміють в кінодраматургії.
Мені часто пропонували чудові сценарії, і я від багатьох відмовлявся. Казав: «Старий, тут не моя пластика». Потім за цими сценаріями знімали прекрасні фільми. Але я б цього зробити не зміг. Бо хоч написано було і класно, але, як би точніше сформулювати, не резонувало з таємницями твоєї душі.
Нам потрібна розвинена кіноіндустрія
Незважаючи на весь романтизм своїх фільмів (у тому розумінні цього слова, в якому романтиком був, наприклад, Достоєвський, що вірив у безмежність людської натури), в оцінці ситуації в українському кіно Балаян — тверезий професіонал, який чітко знає, що сьогодні потрібно вітчизняному кінематографу.
Під кінець знову про майбутнє — яким шляхом має піти українське кіно? Успадковувати свої давні традиції поетичного кінематографа? Або вибрати іншу дорогу?
Українському кінематографу, як і всякому іншому, потрібна розвинена кіноіндустрія. Взагалі, кіно буває комерційним або авторським. Комерційні фільми бувають хорошими чи поганими. Авторські — хорошими чи нудними. Інших критеріїв немає. І ще — мене в кіно цікавить сьогоднішній день. Вірмени люблять пишатися (Балаян — вірменин за національністю — «k:») своєю двотисячолітньою історією. Мені так і кортить запитати: «Ну а сьогодні-то що? Ви думаєте, що світ цікавить ця етнографія?
А проте сучасна українська культура — це багато в чому відновлення її сільських традицій. Ви вважаєте це правильним чи ні?
Ні, і я давно про це говорю, Чому у нас так мало фільмів, дія яких відбувається в місті? Адже у нас же є геніальне місто Львів. Чому за сорок років моєї роботи тут не з’явилося жодного сценарію, дія якого відбувається в старому центрі цього міста, де кожен будинок — це витвір мистецтва?
Фото: М.Солодкий.