Державотворення: Доба Центральної Ради. Частина 2
Крах самодержавства в Росії та дезорганізація в Україні у зв’язку з цим окупаційного російського адміністративного та поліцейського апарату насильства і терору вивільнили з вікових кайданів національні сили. Вони й скерували український народ на реалізацію свого невід’ємного права на самовизначення та утворення на етнічних землях Української Самостійної Соборної Держави. Всеукраїнським координаційним та політичним центром масового народного руху стала Українська Центральна Рада (УЦР). УЦР була створена 4 (17) березня 1917 у Києві представниками патріотичних українських громадських організацій та політичних груп різної соціально-політичної орієнтації від радикальних самостійників до поміркованих автономістів, а також військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства. Головою УЦР обрано М. Грушевського. Згідно задуму її творців, УЦР мала стати тимчасовим вищим органом влади в Україні, який сприятиме підготовці і проведенню демократичних виборів до парламенту і сформуванню звітного перед ним уряду нової Української держави.
Читати далі
Для ведення поточної роботи УЦР обрала виконавчий комітет УЦР (офіційна назва Комітет Центральної Ради), який згодом перейменовано на Малу Раду. Вона складалася з членів президії й секретарів УЦР та з двох представників від політичних фракцій. Всі важливі справи наперед вирішувалися на засіданнях Малої Ради, а пізніше оформлені проекти затверджував пленум УЦР. За час її існування відбулося 9 пленарних сесій.
На кінець липня 1917 УЦР нараховувала близько 822 депутатів. Члени УЦР належали до таких груп: Всеукраїнська Рада сільських депутатів – 212, Всеукраїнська Рада військових депутатів – 158, Всеукраїнська Рада робітничих депутатів – 100, представники неукраїнських рад робітничих і солдатських депутатів – 50, Української соціалістичної партії – 20, Російської соціалістичної партії – 40, Єврейської соціалістичної партії – 35, Польської соціалістичної партії – 15, представники від міст і губерній – 84, представники професійних, просвітніх, економічних і громадських організацій та інших меншостей (молдаван, німців, татар, білорусів) – 108. З цих 822 чоловік обрано Малу Раду в кількості 58 чоловік. 18 місць в Малій Раді отримали національні меншини.
Загалом Українська Революція 1917 – 1918 років в Україні пройшла три етапи. Перший – з березня 1917 р. до квітня 1918 р., коли ліберали і соціал-демократи з числа членів Української Центральної Ради добивалась національно-адміністративної автономії у складі майбутньої Російської Федерації (І Універсал УЦР). На думку тодішніх демократичних утопістів, реформована Росія мала б стати, в свою чергу, членом федерації Європейської від Атлантичного океану до Уралу і Закавказзя, як перехідного етапу до світової демократичної федерації. Однак категоричне несприйняття шовіністичним керівництвом «демократичної Росії» навіть вкрай поміркованих пропозицій української сторони щодо полегшення колоніального гніту в Україні засвідчило, що подібні мрії є міражем, адже поняття «демократія» і «Росія» є несумісними.
Один із чільних українських самостійників М.Міхновський, змальовуючи російсько-українські відносини після Лютневої революції, писав: «Усі росіяни хочуть – унітарної (объеденительной) Демократичної Республіки, бо росіяни хочуть продовжувати колишнє панування над українцями, українці ж хочуть визволитися з того панування… Московський народ – не та чи інша партія, але весь народ – хоче бути паном над українським народом. З того повстає боротьба між обома народами. Один бореться за своє визволення, другий – за своє панування над першим».
Особливо загострилася ця боротьба після більшовицького перевороту в Росії і приходу до влади в ній тісно пов’язаних з криміналітетом крайніх лівих російських та російськомовних радикалів, які генетично не сприймали навіть ідею незалежності України, виводячи її з ненависних їм «хмельниччини», «гайдамаччини» та «мазепинства». У відродженні Української Самостійної Соборної Держави вони бачили перешкоду в реалізації своїх маніакальних планів створення світової федерації, однак не демократичного об’єднання, а комуністичної диктатури, в якій українському народові було відведене місце раба-постачальника продуктів харчування для інтернаціональної голоти, позбавленого права самому вирішувати свою долю. Так, один з лідерів більшовиків, син багатого цукрозаводчика, але офіційний «пролетар» Г.П'ятаков не соромився заявляти:
«Самоопределение наций – это бессодержательный голый лозунг. От него мы с божьей помощью отказались, проделав довольно большой и мучительный опыт, проделав этот опыт на окраинах бывшей царской России.
Сейчас идет борьба за утверждение диктатуры пролетариата на Украйне, а вы знаете отлично, что судьба Украйны представляет громадный интерес не только для рабочих масс этой страны, а и для рабочих масс России, Латвии, Белоруссии и остальных советских республик. Если Советская Республика установиться в Австрии и Германии, то в Украине будут заинтересованы и эти республики. Можем ли мы допустить, чтобы форма существования пролетарско-крестьянской Украйны могла бы определяться исключительно и независимо трудящимися массами Украйны? Конечно, нет!»
Отже, кремлівські верховоди не визнавали права українських трудящих мати національну державу, самим визначати форму її устрою і володіти в ній владними повноваженнями. Всі ці права вони нахабно узурпували собі.
У боротьбі з російськими шовіністами як «демократичними» так і «пролетарськими» УЦР опиралася на всенародну підтримку. Українці не бажали відновлення на своїй землі чужої російської влади, в які привабливі обгортки вона б не ховалася.
Тому цілком логічно, що другий етап Української Революції завершився 20 листопада 1917 р. проголошенням Української Народної Республіки (ІІІ Універсал УЦР). Витримки з Третього Універсалу УЦРади
«…Народе Український! …Однині Україна стає Українською Народньою Республікою…
До установчих Зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правительству – Генеральному Секретаріятові України…
…Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів…».
Підготовлений у грудні 1917 року російською агентурою збройний путч проти УЦР у Києві закінчився провалом (вночі 11 грудня були заарештовані його керівники, а 1-й Український корпус під командуванням генерала П.Скоропадського разом із частинами Українського Вільного Козацтва роззброїв коло Жмеринки солдатів російського 2-го гвардійського корпусу, які під проводом своєї єврейської комісарші Є.Бош рвалися до Києва). Маріонетки російського комуністичного уряду не зуміли також здобути більшість на Всеукраїнському з’їзді робітничих, солдатських і селянських депутатів 17 грудня 1917 року в Києві. З його 25000 делегатів більшовицька фракція склала тільки 60 делегатів. Не зумівши захопити Україну політичним шахрайством і підступом, Росія вдалася до прямої збройної агресії проти України.
17 грудня 1917 року уряд Леніна в ультимативній формі висунув УЦР неприйнятні та образливі вимоги, а після цього розпочав проти українського народу воєнні дії. Віроломний напад на Україну підтримали розкольницькі «совєти» Донецького та Криворізького районів, надавши в розпорядження російських окупантів сформовані з російськомовного люмпену Донбасу збройні банди.
В умовах російсько-української війни пройшов третій етап Української Революції, який завершився 22 січня 1918 р. проголошення Української Народної Республіки повністю незалежною державою (ІV Універсал УЦР).
Четвертий Універсал Української Центральної Ради, яким було проголошено самостійність УНР
«Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Россія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки».
У своїй першій війні проти Української Народної Республіки Росія після перших успіхів все ж зазнала поразки. Однак ця збройна агресія північного сусіда стала показовим уроком не тільки для нього самого, а й для українських демократів УЦР. Разом з димом спалених російськими гарматами домівок киян розвіялася віра у якесь міфічне «слов’янське» чи «православне» братерство російського народу. Голова УЦР М.Грушевський визнав: « Тепер ми, самим очевидним способом, маємо боротьбу самих народів – великоруського й українського.
Один наступає, другий борониться.
Історія сих двох «братніх народів» вступила в стадію, про котру оповідає біблійна історія двох братів.
І спитав Бог: Каїне, де твій брат Авель?»
Центральна Рада існувала 13 з половиною місяців — з 17 березня 1917 року до 29 квітня 1918 року. Це був час двох бурхливих революцій — березневої та жовтневої, що знищили підвалини, на яких базувалося старе життя. Центральна Рада віддзеркалювала ці бурхливі події і захоплення значної частини суспільства соціалістичними ідеями.
Як слушно зазначала видатна дослідниця української історії Н.Полонська-Василенко, величезною заслугою Центральної Ради та її проводу було те, що, вона поновила в Україні державницьку свідомість, приглушену двома віками російської окупації. Вона перейшла разом з усією Україною протягом року величезну еволюцію — від підданства — через автономію — до незалежної Української Держави. Центральна Рада у тяжкі часи війни та анархії встановила дипломатичні стосунки з державами Антанти, а на Берестейській конференції дістала визнання незалежності від Центральних Держав — ворогів. На цій конференції делегати Центральної Ради, молоді дипломати — початківці, вступили в змагання з досвідченими «сановними» дипломатами чотирьох держав.
Центральна Рада мало зробила протягом року своєї діяльності. Але це був рік плекання самої ідеї парламентарної держави і рік безперестанної боротьби за існування. Головне, що зробила вона — це добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову. Головна заслуга Центральної Ради була в тому, що вона поклала фундамент для української школи: укладено було навчальні плани для українських шкіл — народних, середніх, засновано українські гімназії, яких до осені 1917 року було вже 53 (на приватні та громадські кошти). І хоча, фактично небагато вдалося зробити у галузі народної освіти, але треба рахуватися з тим опором, який весь час ставили впровадженню української мови педагоги і головним чином батьки, що користалися в школах великим впливом через батьківські комітети. Не можна забувати, що багато міської людності — росіяни, євреї, зросійщені українці — займали антиукраїнську позицію. Справа українізації посунулася вперед, коли створено міністерство освіти і міністром став В. Прокопович. Тоді складено широкий план українізації школи, заснування українського університету — в Кам'янці-Подільському, народних університетів в Києві, Харкові, Одесі, професійних шкіл, Педагогічної Академії та Академії Мистецтва у Києві. Ці плани і почини були ширше здійснювані в часах гетьманської держави.
Не зважаючи на технічні та фінансові перешкоди, в Україні відкривалися українські видавництва, які друкували підручники для шкіл. В 1917 р. видано в Україні 677 назв українських книжок та виходило 63 періодичних видання. Засновано український театр, вжито заходів для заснування українських музеїв.
Треба поставити на конто Центральній Раді скупчення в міністерствах та відомствах кадрів українських працівників різних фахів. Усі вони, за невеликими винятками, залишилися працювати і після встановлення в Україні Гетьманату 29 квітня 1918 року.
На кінець липня 1917 УЦР нараховувала близько 822 депутатів. Члени УЦР належали до таких груп: Всеукраїнська Рада сільських депутатів – 212, Всеукраїнська Рада військових депутатів – 158, Всеукраїнська Рада робітничих депутатів – 100, представники неукраїнських рад робітничих і солдатських депутатів – 50, Української соціалістичної партії – 20, Російської соціалістичної партії – 40, Єврейської соціалістичної партії – 35, Польської соціалістичної партії – 15, представники від міст і губерній – 84, представники професійних, просвітніх, економічних і громадських організацій та інших меншостей (молдаван, німців, татар, білорусів) – 108. З цих 822 чоловік обрано Малу Раду в кількості 58 чоловік. 18 місць в Малій Раді отримали національні меншини.
Загалом Українська Революція 1917 – 1918 років в Україні пройшла три етапи. Перший – з березня 1917 р. до квітня 1918 р., коли ліберали і соціал-демократи з числа членів Української Центральної Ради добивалась національно-адміністративної автономії у складі майбутньої Російської Федерації (І Універсал УЦР). На думку тодішніх демократичних утопістів, реформована Росія мала б стати, в свою чергу, членом федерації Європейської від Атлантичного океану до Уралу і Закавказзя, як перехідного етапу до світової демократичної федерації. Однак категоричне несприйняття шовіністичним керівництвом «демократичної Росії» навіть вкрай поміркованих пропозицій української сторони щодо полегшення колоніального гніту в Україні засвідчило, що подібні мрії є міражем, адже поняття «демократія» і «Росія» є несумісними.
Один із чільних українських самостійників М.Міхновський, змальовуючи російсько-українські відносини після Лютневої революції, писав: «Усі росіяни хочуть – унітарної (объеденительной) Демократичної Республіки, бо росіяни хочуть продовжувати колишнє панування над українцями, українці ж хочуть визволитися з того панування… Московський народ – не та чи інша партія, але весь народ – хоче бути паном над українським народом. З того повстає боротьба між обома народами. Один бореться за своє визволення, другий – за своє панування над першим».
Особливо загострилася ця боротьба після більшовицького перевороту в Росії і приходу до влади в ній тісно пов’язаних з криміналітетом крайніх лівих російських та російськомовних радикалів, які генетично не сприймали навіть ідею незалежності України, виводячи її з ненависних їм «хмельниччини», «гайдамаччини» та «мазепинства». У відродженні Української Самостійної Соборної Держави вони бачили перешкоду в реалізації своїх маніакальних планів створення світової федерації, однак не демократичного об’єднання, а комуністичної диктатури, в якій українському народові було відведене місце раба-постачальника продуктів харчування для інтернаціональної голоти, позбавленого права самому вирішувати свою долю. Так, один з лідерів більшовиків, син багатого цукрозаводчика, але офіційний «пролетар» Г.П'ятаков не соромився заявляти:
«Самоопределение наций – это бессодержательный голый лозунг. От него мы с божьей помощью отказались, проделав довольно большой и мучительный опыт, проделав этот опыт на окраинах бывшей царской России.
Сейчас идет борьба за утверждение диктатуры пролетариата на Украйне, а вы знаете отлично, что судьба Украйны представляет громадный интерес не только для рабочих масс этой страны, а и для рабочих масс России, Латвии, Белоруссии и остальных советских республик. Если Советская Республика установиться в Австрии и Германии, то в Украине будут заинтересованы и эти республики. Можем ли мы допустить, чтобы форма существования пролетарско-крестьянской Украйны могла бы определяться исключительно и независимо трудящимися массами Украйны? Конечно, нет!»
Отже, кремлівські верховоди не визнавали права українських трудящих мати національну державу, самим визначати форму її устрою і володіти в ній владними повноваженнями. Всі ці права вони нахабно узурпували собі.
У боротьбі з російськими шовіністами як «демократичними» так і «пролетарськими» УЦР опиралася на всенародну підтримку. Українці не бажали відновлення на своїй землі чужої російської влади, в які привабливі обгортки вона б не ховалася.
Тому цілком логічно, що другий етап Української Революції завершився 20 листопада 1917 р. проголошенням Української Народної Республіки (ІІІ Універсал УЦР). Витримки з Третього Універсалу УЦРади
«…Народе Український! …Однині Україна стає Українською Народньою Республікою…
До установчих Зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правительству – Генеральному Секретаріятові України…
…Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів…».
Підготовлений у грудні 1917 року російською агентурою збройний путч проти УЦР у Києві закінчився провалом (вночі 11 грудня були заарештовані його керівники, а 1-й Український корпус під командуванням генерала П.Скоропадського разом із частинами Українського Вільного Козацтва роззброїв коло Жмеринки солдатів російського 2-го гвардійського корпусу, які під проводом своєї єврейської комісарші Є.Бош рвалися до Києва). Маріонетки російського комуністичного уряду не зуміли також здобути більшість на Всеукраїнському з’їзді робітничих, солдатських і селянських депутатів 17 грудня 1917 року в Києві. З його 25000 делегатів більшовицька фракція склала тільки 60 делегатів. Не зумівши захопити Україну політичним шахрайством і підступом, Росія вдалася до прямої збройної агресії проти України.
17 грудня 1917 року уряд Леніна в ультимативній формі висунув УЦР неприйнятні та образливі вимоги, а після цього розпочав проти українського народу воєнні дії. Віроломний напад на Україну підтримали розкольницькі «совєти» Донецького та Криворізького районів, надавши в розпорядження російських окупантів сформовані з російськомовного люмпену Донбасу збройні банди.
В умовах російсько-української війни пройшов третій етап Української Революції, який завершився 22 січня 1918 р. проголошення Української Народної Республіки повністю незалежною державою (ІV Універсал УЦР).
Четвертий Універсал Української Центральної Ради, яким було проголошено самостійність УНР
«Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Россія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки».
У своїй першій війні проти Української Народної Республіки Росія після перших успіхів все ж зазнала поразки. Однак ця збройна агресія північного сусіда стала показовим уроком не тільки для нього самого, а й для українських демократів УЦР. Разом з димом спалених російськими гарматами домівок киян розвіялася віра у якесь міфічне «слов’янське» чи «православне» братерство російського народу. Голова УЦР М.Грушевський визнав: « Тепер ми, самим очевидним способом, маємо боротьбу самих народів – великоруського й українського.
Один наступає, другий борониться.
Історія сих двох «братніх народів» вступила в стадію, про котру оповідає біблійна історія двох братів.
І спитав Бог: Каїне, де твій брат Авель?»
Центральна Рада існувала 13 з половиною місяців — з 17 березня 1917 року до 29 квітня 1918 року. Це був час двох бурхливих революцій — березневої та жовтневої, що знищили підвалини, на яких базувалося старе життя. Центральна Рада віддзеркалювала ці бурхливі події і захоплення значної частини суспільства соціалістичними ідеями.
Як слушно зазначала видатна дослідниця української історії Н.Полонська-Василенко, величезною заслугою Центральної Ради та її проводу було те, що, вона поновила в Україні державницьку свідомість, приглушену двома віками російської окупації. Вона перейшла разом з усією Україною протягом року величезну еволюцію — від підданства — через автономію — до незалежної Української Держави. Центральна Рада у тяжкі часи війни та анархії встановила дипломатичні стосунки з державами Антанти, а на Берестейській конференції дістала визнання незалежності від Центральних Держав — ворогів. На цій конференції делегати Центральної Ради, молоді дипломати — початківці, вступили в змагання з досвідченими «сановними» дипломатами чотирьох держав.
Центральна Рада мало зробила протягом року своєї діяльності. Але це був рік плекання самої ідеї парламентарної держави і рік безперестанної боротьби за існування. Головне, що зробила вона — це добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову. Головна заслуга Центральної Ради була в тому, що вона поклала фундамент для української школи: укладено було навчальні плани для українських шкіл — народних, середніх, засновано українські гімназії, яких до осені 1917 року було вже 53 (на приватні та громадські кошти). І хоча, фактично небагато вдалося зробити у галузі народної освіти, але треба рахуватися з тим опором, який весь час ставили впровадженню української мови педагоги і головним чином батьки, що користалися в школах великим впливом через батьківські комітети. Не можна забувати, що багато міської людності — росіяни, євреї, зросійщені українці — займали антиукраїнську позицію. Справа українізації посунулася вперед, коли створено міністерство освіти і міністром став В. Прокопович. Тоді складено широкий план українізації школи, заснування українського університету — в Кам'янці-Подільському, народних університетів в Києві, Харкові, Одесі, професійних шкіл, Педагогічної Академії та Академії Мистецтва у Києві. Ці плани і почини були ширше здійснювані в часах гетьманської держави.
Не зважаючи на технічні та фінансові перешкоди, в Україні відкривалися українські видавництва, які друкували підручники для шкіл. В 1917 р. видано в Україні 677 назв українських книжок та виходило 63 періодичних видання. Засновано український театр, вжито заходів для заснування українських музеїв.
Треба поставити на конто Центральній Раді скупчення в міністерствах та відомствах кадрів українських працівників різних фахів. Усі вони, за невеликими винятками, залишилися працювати і після встановлення в Україні Гетьманату 29 квітня 1918 року.
Фрагмент із Путівника до експозиції (PDF, 423 kb) 