Доба директорії. Частина 2
Директорія УНР, як тимчасовий верховний орган влади в Україні, була створена наприкінці 1918 року Українським Національним Союзом – блоком опозиційних до уряду та особи Гетьмана П. Скоропадського політичних партій переважно просоціалістичної орієнтації. До її складу увійшли В.Винниченко (УСДРП) - голова, члени: С.Петлюра (УСДРП), О.Андрієвський (УПСС), Ф.Швець – (Селянська Спілка) і А.Макаренко (безпартійний, від профспілки залізничників).
26 грудня 1918 року Директорія проголосила відновлення в Україні республіканського ладу.
Того ж дня був створений перший уряд Директорії – Раду Народних Міністрів на чолі з В.Чехівським (УДСРП).
За дорученням Директорії уряд розробив та ухвалив 5 січня 1919 року закон про скликання Трудового Конгресу України, який мав стати вищим державним органом законодавчої влади. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Згідно закону, Конгрес мав бути «обраним трудовим населенням, без участі поміщиків і капіталістів». Перше засідання Трудового Конгресу мало відбутися 22 січня 1919 року в Києві. На його зібрання нетерпляче очікувало все українське суспільство з надією, що народні обранці накреслять шляхи подальшого розвитку держави, зокрема для досягнення соборності України.
Читати далі
На цей час з українських земель, що перебували в складі колишньої Австро-Угорщини, утворилася Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Уряд ЗУНР, виконуючи волю місцевих українців, проголосив курс на возз’єднання (злуку) обох українських держав. У результаті успішної співпраці обох українських урядів 22 січня 1919 року в Києві на Софійській площі відбулося святкове проголошення Універсалу Соборності. Цей вікопомний документ солідарності всього українського народу раз і назавжди зруйнував збудований ворогами фізичний, а найголовніше – духовний мур між його обома великими родинними гілками. Штучний поділ українського народу вже не вдалося чужинцям відновити в майбутньому. Надалі, навіть перебуваючи тимчасово під владою чужих держав, українці завжди відчували себе єдиною родиною і всіма способами боролися за її єдність. Сталося це завдяки Акту Соборності від 22 січня 1919 року. У цьому його величезне історичне і правове значення.
23 січня 1919 року у Києві розпочав свою роботу Трудовий Конгрес. Його першим рішенням було одностайне схвалення Універсалу Соборності. Також Трудовий Конгрес прийняв закон «Про форму влади в Україні». Конгрес висловився за демократичний устрій в Україні. Разом з тим, з огляду на загострення воєнно-політичної ситуації довкола Української Народної Республіки, Конгрес до скликання майбутнього українського парламенту доручив законодавчу владу та справу оборони України Директорії УНР, до якої включено представника ЗУНР Є.Петрушевича. Конгрес ухвалив також протест проти порушення територіальної цілісності України військами червоної та білої Росії і Польщі.
Із Закону про форму влади на Україні 28 січня 1919 р.
«…Конгрес Трудового Народу України заявляє свій рішучий протест проти замахів на цілісність, самостійність і незалежність Української Народньої Республіки… Український народ хоче бути нейтральним і в дружніх відносинах з усіми иншими народами, але він не потерпить, щоб яка б не було держава накидала збройною силою свою волю Українському Народові…»
29 січня 1919 року Конгрес Трудового Народу України завершив свою роботу. Директорія УНР приступила до вирішення проблем внутрішньої та зовнішньої політики в нових, набагато складніших, ніж дотепер, умовах. Вони визначалися передусім підривною діяльністю на всій території України іноземних владних центрів, зокрема Московського, результатом якої стало ослаблення єдності українських політичних середовищ при вирішенні важливих питань внутрішнього життя держави. При цьому «троянським конем» агресорів залишалися громадські об’єднання національних меншин, які зберегли вороже ставлення до незалежної України, не зважаючи на всі пільги і переваги, які були їм даровані та законодавчо закріплені українською владою.
Другим фактором, який негативно впливав на діяльність Директорії, була різка зміна міжнародної ситуації. Прихильно настроєний до України союз Центральних держав на чолі з Німеччиною зазнав поразки у війні. Переможниця Антанта, в якій головну роль відігравала Франція, виступала за створення коштом України дружніх до себе Великої Росії і Великої Польщі. Відповідно, Антанта підтримала збройні сили російських «єдінонєділімців» «Юга Россії» під командуванням генерала А.Денікіна і польських шовіністів під проводом Р.Дмовського. При цьому політичні еліти Заходу керувалися виключно своїми егоїстичними інтересами, а також віковими політичними зв’язками з Росією, яка безпідставно уявлялася їм стабілізуючим фактором світової політики.
У свою чергу більшовицький уряд готувався до здійснення чергового нападу на Україну. Він мав розпочатися в момент виходу Німеччини з Світової війни та евакуації німецьких військових контингентів, які забезпечували дотримання російською та українською сторонами умов перемир’я.
Українські політичні кола, які сформували Директорію, не хотіли війни. Але ще до того, Директорія взяла в свої руки всю повноту влади, вона була поставлена перед фактом віроломного та несподіваного нападу на Україну російських військ.
Зусилля Директорії залагодити збройний конфлікт дипломатичним шляхом виявилися марними. Більшовицька Росія не потребувала мирних переговорів. Вона цілеспрямовано знищувала Українську Народну Республіку.
На жаль, Директорія не мала достатніх військових сил, щоб зупинити наступ російських агресорів. Найголовнішою причиною цього була кривдна щодо України політика Заходу, який зробив усе можливе для роззброєння України і недопущення створення як попередніми українськими урядами, так і Директорією чисельної та боєздатної регулярної армії – дієвого інструмента зовнішньої політики. Далися взнаки і пацифістські настрої українського суспільства. Тому оборона України за часів Директорії лягла на плечі небагатьох збройних формувань, передусім тих, які мали вже традицію визвольної боротьби.
Основою Збройних Сил України доби Директорії УНР стали:
- Запорозький корпус під командуванням полковника Болбочана, одне з перших регулярних військових формувань Української Держави. Особовий склад відзначався національною свідомістю, досконалою бойовою підготовкою і зразковою дисципліною.
- Осадний корпус Січових Стрільців під командуванням полковника Є.Коновальця, ідейне і високої боєздатності українське збройне формування. Брав участь в обороні Лівобережжя Дніпра і Києва.
- Дніпровська дивізія – організувалася з повстанців Трипільщини та Овруччини. Пізніше дала кадри для повстанських загонів отаманів Зеленого (Трипільщина) і Соколовського (Радомишльщина).
- Чорноморська дивізія – вела воєнні дії на Лівобережній Україні. Дала кадри повстанським загонам отамана Ангела (Чернігівщина).
Були у складі Дієвої армії УНР й інші формування, які зробили свій внесок у визвольну боротьбу проти червоних окупантів. Однак сил було зовсім недостатньо для відсічі вдесятеро більшій та озброєній до зубів російській Червоній армії, яка у своєму складі мала більше 40 тисяч добре вишколених офіцерів та генералів царського режиму.
Під натиском переважаючих сил ворога українські війська повільно відступали на Захід. Через воєнну загрозу 2 лютого 1919 року Директорія з Києва переїхала до Вінниці. Київ окупували російські більшовицькі війська. Але не надовго.
Варварські заходи російського совєтського режиму в Україні невдовзі після його поширення на більшість української території зустрілись із гострою реакцією з боку ширших, передусім селянських верств людності. Вже у березні 1919 року повстало проти російських окупантів селянство Київщини, Поділля, Волині, почасти Полтавщини й Катеринославщини, почались також заворушення в сформованих насильно «українських радянських» військових частинах. Українські лівосоціалістичні угрупування, що намагались було ввійти в співпрацю з совєтським режимом і маріонетковим «урядом» Раковського, переходили після перших невдалих спроб такої співпраці до гострої опозиції, а далі ставали й до участи в збройній боротьбі проти нього. Вже на початку квітня представники Української Партії Соціалістів-Революціонерів, УСДРП й УСДРП — незалежних, уклали в Києві угоду «в справі спільної боротьби з окупаційним урядом Раковського, яка мала бути зреалізована по затвердженні її проводами названих організацій. У вступі до угоди було зазначено, що названі організації виходили з необхідности «якнайрішучішої й найактивнішої боротьби з окупаційною російсько-комуністичною владою» за «незалежну й самостійну Українську Республіку». Пункт VI Угоди ставив як завдання реорганізованій державній владі — Раді Республіки (або Директорії) — «очищення всієї України від окупації російсько-комуністичних військ, повалення існуючої зараз на Україні російсько-комуністичної влади, оборону суверенности й незалежности національної Української Республіки». Незабаром було утворено для керування повстанням Всеукраїнський Центральний Революційний Комітет, що осів у Сквирі, на Київщині. Повстання набуло особливого розмаху в травні, коли повернуло зброю проти комуністичної влади найбільше з'єднання «українських радянських» військ під проводом отамана Григор'єва.
У червні головний штаб повстанців, об'єднаних Центральним Революційним Комітетом, зажадав від «так званого Українського Робітничо-Селянського Уряду» протягом 24 годин передати владу Революційному Комітетові й погодитись на негайне виведення російського війська з України. Київський Раднарком не відповів на ультиматум і продовжував боротьбу за утримання своєї влади на Україні. Однак це йому не вдалося.
У другій половині липня 1919 року на Поділля на з’єднання з Дієвою Армією УНР прибула Українська Галицька Армія. Ця подія мала велике політичне і воєнне значення для України. У результаті блискучого наступу об’єднаних українських армій в обстановці всенародної війни з російськими окупантами на світанку 31 серпня 1919 року частини Збройних Сил Директорії вступили у Київ.
Взяття Києва було одним з найбільших досягнень української зброї, що назавжди залишиться гордістю наших прийдешніх поколінь. Її велике значення в тому, що віками розділений штучними кордонами народ братерством своєї зброї і власною кров’ю засвідчив перед історією, що він є і буде одним народом і хоче жити в одній Українській державі.
Здавалося, першої мети досягнуто і відкриваються перспективи повного визволення України від російських окупантів. Але на перешкоді стали інші «єдинонеділимці» — денікінці, які на той час захопили Лівобережну Україну. УНР стала віч-на-віч із новою силою, яка заперечувала не тільки її право на державну самостійність, але взагалі й право українського народу на будь-яку національно-політичну самобутність. У відповідь на ворожі дії білогвардійців 24 вересня Директорія УНР оголосила війну урядові «Юга Росії». Таким чином, українці опинилися наодинці перед трьома противниками: Червоною армією, Добровольчою армією Денікіна і військами Польщі. Однак не вони зламали бойову міць Збройних Сил УНР, а епідемія плямистого тифу, яка несподівано поширилася в районах дислокації українських військ. Як стверджують дослідники, проти української армії вперше у світовій історії було застосовано бактеріологічну зброю. Водночас Антанта, яка допомагала російським «єдинонеділимцям» зброєю та військовим спорядженням, фактично запровадили блокаду України, не допустивши доставки не територію, підконтрольну Директорії УНР, закуплених українською стороною ліків.
Однак боротьба Української Держави за свободу не закінчилася. В історію визвольних змагань українського народу 1917 – 1921 років було вписано ще чимало славних сторінок. Це і перший Зимовий похід Армії УНР (6 грудня 1919 року – 6 травня 1920 року), і поновне визволення Києва від російських більшовиків 7 травня 1920 року за допомогою нових тимчасових союзників – поляків.
Та Польща виявилася ненадійним партнером. Зазнавши невдовзі воєнної поразки від Червоної армії, польський уряд зрадив українців і в 1921 році підписав з Росією сепаратний мирний договір. Без союзників, без резервів і боєприпасів Дієва армія УНР ще деякий час продовжувала боротьбу. 14 листопада уряд УНР перед загрозою з боку більшовицьких військ перейшов за Збруч, щоб продовжити боротьбу на дипломатичному полі. А 21 листопада 1920 року українські урядові війська, розстрілявши останні набої, відступили через Збруч у Галичину. Та бойові дії не припинилися. Змінилася тільки форма. Україна вступила у період народної партизанської війни.
23 січня 1919 року у Києві розпочав свою роботу Трудовий Конгрес. Його першим рішенням було одностайне схвалення Універсалу Соборності. Також Трудовий Конгрес прийняв закон «Про форму влади в Україні». Конгрес висловився за демократичний устрій в Україні. Разом з тим, з огляду на загострення воєнно-політичної ситуації довкола Української Народної Республіки, Конгрес до скликання майбутнього українського парламенту доручив законодавчу владу та справу оборони України Директорії УНР, до якої включено представника ЗУНР Є.Петрушевича. Конгрес ухвалив також протест проти порушення територіальної цілісності України військами червоної та білої Росії і Польщі.
Із Закону про форму влади на Україні 28 січня 1919 р.
«…Конгрес Трудового Народу України заявляє свій рішучий протест проти замахів на цілісність, самостійність і незалежність Української Народньої Республіки… Український народ хоче бути нейтральним і в дружніх відносинах з усіми иншими народами, але він не потерпить, щоб яка б не було держава накидала збройною силою свою волю Українському Народові…»
29 січня 1919 року Конгрес Трудового Народу України завершив свою роботу. Директорія УНР приступила до вирішення проблем внутрішньої та зовнішньої політики в нових, набагато складніших, ніж дотепер, умовах. Вони визначалися передусім підривною діяльністю на всій території України іноземних владних центрів, зокрема Московського, результатом якої стало ослаблення єдності українських політичних середовищ при вирішенні важливих питань внутрішнього життя держави. При цьому «троянським конем» агресорів залишалися громадські об’єднання національних меншин, які зберегли вороже ставлення до незалежної України, не зважаючи на всі пільги і переваги, які були їм даровані та законодавчо закріплені українською владою.
Другим фактором, який негативно впливав на діяльність Директорії, була різка зміна міжнародної ситуації. Прихильно настроєний до України союз Центральних держав на чолі з Німеччиною зазнав поразки у війні. Переможниця Антанта, в якій головну роль відігравала Франція, виступала за створення коштом України дружніх до себе Великої Росії і Великої Польщі. Відповідно, Антанта підтримала збройні сили російських «єдінонєділімців» «Юга Россії» під командуванням генерала А.Денікіна і польських шовіністів під проводом Р.Дмовського. При цьому політичні еліти Заходу керувалися виключно своїми егоїстичними інтересами, а також віковими політичними зв’язками з Росією, яка безпідставно уявлялася їм стабілізуючим фактором світової політики.
У свою чергу більшовицький уряд готувався до здійснення чергового нападу на Україну. Він мав розпочатися в момент виходу Німеччини з Світової війни та евакуації німецьких військових контингентів, які забезпечували дотримання російською та українською сторонами умов перемир’я.
Українські політичні кола, які сформували Директорію, не хотіли війни. Але ще до того, Директорія взяла в свої руки всю повноту влади, вона була поставлена перед фактом віроломного та несподіваного нападу на Україну російських військ.
Зусилля Директорії залагодити збройний конфлікт дипломатичним шляхом виявилися марними. Більшовицька Росія не потребувала мирних переговорів. Вона цілеспрямовано знищувала Українську Народну Республіку.
На жаль, Директорія не мала достатніх військових сил, щоб зупинити наступ російських агресорів. Найголовнішою причиною цього була кривдна щодо України політика Заходу, який зробив усе можливе для роззброєння України і недопущення створення як попередніми українськими урядами, так і Директорією чисельної та боєздатної регулярної армії – дієвого інструмента зовнішньої політики. Далися взнаки і пацифістські настрої українського суспільства. Тому оборона України за часів Директорії лягла на плечі небагатьох збройних формувань, передусім тих, які мали вже традицію визвольної боротьби.
Основою Збройних Сил України доби Директорії УНР стали:
- Запорозький корпус під командуванням полковника Болбочана, одне з перших регулярних військових формувань Української Держави. Особовий склад відзначався національною свідомістю, досконалою бойовою підготовкою і зразковою дисципліною.
- Осадний корпус Січових Стрільців під командуванням полковника Є.Коновальця, ідейне і високої боєздатності українське збройне формування. Брав участь в обороні Лівобережжя Дніпра і Києва.
- Дніпровська дивізія – організувалася з повстанців Трипільщини та Овруччини. Пізніше дала кадри для повстанських загонів отаманів Зеленого (Трипільщина) і Соколовського (Радомишльщина).
- Чорноморська дивізія – вела воєнні дії на Лівобережній Україні. Дала кадри повстанським загонам отамана Ангела (Чернігівщина).
Були у складі Дієвої армії УНР й інші формування, які зробили свій внесок у визвольну боротьбу проти червоних окупантів. Однак сил було зовсім недостатньо для відсічі вдесятеро більшій та озброєній до зубів російській Червоній армії, яка у своєму складі мала більше 40 тисяч добре вишколених офіцерів та генералів царського режиму.
Під натиском переважаючих сил ворога українські війська повільно відступали на Захід. Через воєнну загрозу 2 лютого 1919 року Директорія з Києва переїхала до Вінниці. Київ окупували російські більшовицькі війська. Але не надовго.
Варварські заходи російського совєтського режиму в Україні невдовзі після його поширення на більшість української території зустрілись із гострою реакцією з боку ширших, передусім селянських верств людності. Вже у березні 1919 року повстало проти російських окупантів селянство Київщини, Поділля, Волині, почасти Полтавщини й Катеринославщини, почались також заворушення в сформованих насильно «українських радянських» військових частинах. Українські лівосоціалістичні угрупування, що намагались було ввійти в співпрацю з совєтським режимом і маріонетковим «урядом» Раковського, переходили після перших невдалих спроб такої співпраці до гострої опозиції, а далі ставали й до участи в збройній боротьбі проти нього. Вже на початку квітня представники Української Партії Соціалістів-Революціонерів, УСДРП й УСДРП — незалежних, уклали в Києві угоду «в справі спільної боротьби з окупаційним урядом Раковського, яка мала бути зреалізована по затвердженні її проводами названих організацій. У вступі до угоди було зазначено, що названі організації виходили з необхідности «якнайрішучішої й найактивнішої боротьби з окупаційною російсько-комуністичною владою» за «незалежну й самостійну Українську Республіку». Пункт VI Угоди ставив як завдання реорганізованій державній владі — Раді Республіки (або Директорії) — «очищення всієї України від окупації російсько-комуністичних військ, повалення існуючої зараз на Україні російсько-комуністичної влади, оборону суверенности й незалежности національної Української Республіки». Незабаром було утворено для керування повстанням Всеукраїнський Центральний Революційний Комітет, що осів у Сквирі, на Київщині. Повстання набуло особливого розмаху в травні, коли повернуло зброю проти комуністичної влади найбільше з'єднання «українських радянських» військ під проводом отамана Григор'єва.
У червні головний штаб повстанців, об'єднаних Центральним Революційним Комітетом, зажадав від «так званого Українського Робітничо-Селянського Уряду» протягом 24 годин передати владу Революційному Комітетові й погодитись на негайне виведення російського війська з України. Київський Раднарком не відповів на ультиматум і продовжував боротьбу за утримання своєї влади на Україні. Однак це йому не вдалося.
У другій половині липня 1919 року на Поділля на з’єднання з Дієвою Армією УНР прибула Українська Галицька Армія. Ця подія мала велике політичне і воєнне значення для України. У результаті блискучого наступу об’єднаних українських армій в обстановці всенародної війни з російськими окупантами на світанку 31 серпня 1919 року частини Збройних Сил Директорії вступили у Київ.
Взяття Києва було одним з найбільших досягнень української зброї, що назавжди залишиться гордістю наших прийдешніх поколінь. Її велике значення в тому, що віками розділений штучними кордонами народ братерством своєї зброї і власною кров’ю засвідчив перед історією, що він є і буде одним народом і хоче жити в одній Українській державі.
Здавалося, першої мети досягнуто і відкриваються перспективи повного визволення України від російських окупантів. Але на перешкоді стали інші «єдинонеділимці» — денікінці, які на той час захопили Лівобережну Україну. УНР стала віч-на-віч із новою силою, яка заперечувала не тільки її право на державну самостійність, але взагалі й право українського народу на будь-яку національно-політичну самобутність. У відповідь на ворожі дії білогвардійців 24 вересня Директорія УНР оголосила війну урядові «Юга Росії». Таким чином, українці опинилися наодинці перед трьома противниками: Червоною армією, Добровольчою армією Денікіна і військами Польщі. Однак не вони зламали бойову міць Збройних Сил УНР, а епідемія плямистого тифу, яка несподівано поширилася в районах дислокації українських військ. Як стверджують дослідники, проти української армії вперше у світовій історії було застосовано бактеріологічну зброю. Водночас Антанта, яка допомагала російським «єдинонеділимцям» зброєю та військовим спорядженням, фактично запровадили блокаду України, не допустивши доставки не територію, підконтрольну Директорії УНР, закуплених українською стороною ліків.
Однак боротьба Української Держави за свободу не закінчилася. В історію визвольних змагань українського народу 1917 – 1921 років було вписано ще чимало славних сторінок. Це і перший Зимовий похід Армії УНР (6 грудня 1919 року – 6 травня 1920 року), і поновне визволення Києва від російських більшовиків 7 травня 1920 року за допомогою нових тимчасових союзників – поляків.
Та Польща виявилася ненадійним партнером. Зазнавши невдовзі воєнної поразки від Червоної армії, польський уряд зрадив українців і в 1921 році підписав з Росією сепаратний мирний договір. Без союзників, без резервів і боєприпасів Дієва армія УНР ще деякий час продовжувала боротьбу. 14 листопада уряд УНР перед загрозою з боку більшовицьких військ перейшов за Збруч, щоб продовжити боротьбу на дипломатичному полі. А 21 листопада 1920 року українські урядові війська, розстрілявши останні набої, відступили через Збруч у Галичину. Та бойові дії не припинилися. Змінилася тільки форма. Україна вступила у період народної партизанської війни.
Фрагмент із Путівника до експозиції (PDF, 1.8 mb) 