Тому, розпочинаючи третій напад на Україну, кремлівські бонзи посилили інформаційні заходи, покликані краще замаскувати злочинну суть окупаційного режиму. Зокрема в наказі народного комісара військових справ і голови Революційної Військової Ради РСФСР Троцького, зверненому до червоних військ, які провадили наступ на українській території, говорилось про те, що «трудові маси України самі вирішать своє ставлення до совєтської Росії». Наказ висловлював певність, «що український народ висловиться за тісне об'єднання з нами», але закінчувався словами: «Хай живе самостійна совєтська Україна»!
Про справжню ціну цих слів довідалися більшовики Золотоноші від своїх товаришів, делегатів чергового партійного з’їзду: «Что говорят про Украину? Наша мова - собачья, наша культура – собачья...
…Когда я послал съезду записку, почему нет портрета Шевченко, российские коммунисты запрятали мою записку. Раковский Шевченка назвал «Шевчук». Когда пронесли портрет мимо Пятакова, он с отвращением отвернулся. Пели всякие французские «интернационалы», а после всех: «Хай живе Украина!» «Заповит» не хотели спивать, но все же спели…
…Мы шли против шовинизма русского и еврейского».
Восени 1919 року, вслід за відступаючими денікінцями, російська Червона армія втретє вторглася в Україну. 5 листопада вона окупувала Чернігів. 16 грудня більшовики захопили Київ. 

Російські військові частини, що прибували з Росії на окуповані території України, розміщувалися у містечках і більших селах. Окупаційна влада силою змушувала жителів навколишніх сіл забезпечувати окупантів одягом, продуктами та всім необхідним. Червоноармійці прибулих військових частин знущалися над українськими селянами, чинили грабежі і розбої.
Витяги із скарг селян різних сіл:
«Слушали доклады с мест. Поступили следующие заявления: с. Бабинец — красноармейцы чинят безобразия, ломают в постройках замки и т. п. с. Новая Буда — вывезли материал для постройки новой школы, войска его разтаскивают, забирают все поголовно подводы возить дрова; с. Голокрылья — войска безобразят и ломают замки; с. Майданова — войсками забирается хлеб и фураж; с. Галенка — войска бесчинствуют и ломают замки; с. Качалы — войска творят бесчинства, грабят; с. Красный Рог — войска бесчинствуют вместо предъявления документов предъявляют приклады; Старая Буда — красноармейцы самовольно расправляются с сельскими властями; Городянка — бесчинства войск невозможно описать; с. Загайцы — войска ужасно бесчинствуют, грабят, насилуют женщин и детей 10–12 лет… »
У відповідь на злочинні дії військовослужбовців Червоної армії українські селяни бралися за зброю. Селянські повстання не вщухали. Їх придушували з надзвичайною жорстокістю прибулі з Росії каральні частини.
Водночас російським урядом і керівниками РКП більш ретельно розігрувалася карта т.зв. «УРСР». VIII Конференція РКП, що підсумовувала досвід попереднього року діяльности совєтського режиму на Україні, схвалила складену Леніним резолюцію ЦК «Про совєтську владу на Україні», згідно з якою фарисейськи зазначалося, що «РКП стоїть на погляді визнання самостійности УССР». Відповідно до цієї ухвали, голова ЦК РКП й уряду РСФСР Ленін звернувся з окремим «листом до робітників і селян України» в грудні 1919 р., що мав бути певною політичною декларацією проводу совєтської Росії до населення поновно окупованої совєтськими силами України. В «Листі» зазначалось, що «незалежність України визнана Всеросійським Центральним Виконавчим Комітетом і Російською Комуністичною Партією». Дальшу долю краю і його стосунки з Росією мав би в майбутньому «встановити всеукраїнський з'їзд совєтів робітників і селян». Йому належало б право «остаточно вирішити питання, чи зіллятися Україні з Росією, чи залишитися незалежною, чи бути у федеративному зв'язку».
Як показали події наступних місяців і років, всі ці декларації виявилися брехливими та облудними. Росія завойовувала («освобождала») Україну не для українців, а для себе. Це добре розуміло керівництво українським національно-визвольним рухом, здійснюючи воєнні та дипломатичні заходи з відновлення незалежності України. Зокрема український уряд уклав договір з Польщею про взаємодопомогу в боротьбі з російськими більшовиками.        
Союз України з історичним ворогом – Польщею був розпачливим кроком Директорії УНР, яка намагалася за будь-яку ціну врятувати незалежність України. Однак польське керівництво вело з українською стороною подвійну гру, яка полягала у недопущенні відновлення воєнного потенціалу України, що, в майбутньому, дозволило б поставити УНР у політичну залежність від Польщі. Тому польська сторона, маючи від Антанти зброї та воєнного спорядження на півмільйонну армію, погодилася озброїти лише три українські дивізії. Також за спиною українського уряду представники лідера польської держави Пілсудського вели таємні переговори з уповноваженими Леніна про припинення воєнних дій між поляками і російськими більшовиками.
На зайнятих українських землях польські війська поводилися не краще, ніж російські окупанти. Цим вони швидко настроїли проти себе місцевих українців. І хоч 8 травня 1920 року був звільнений від російських більшовиків Київ, 12 червня союзники мусіли його покинути. Зазнавши поразки від Кінної армії Будьонного, поляки панічно відступили вглиб Польщі аж під Варшаву. На південному крилі фронту наступ Червоної армії успішно спинили українські дивізії.
Після розгрому Червоної армії під Варшавою 15 серпня 1920 року почався черговий наступ польсько-українських військ, які, відтиснувши більшовицькі загони, дійшли на Поділлі до лінії Яруга (над Дністром) – Шаргород – Бар – Літин. Ці операції були припинені 18 жовтня 1920 р., коли польський уряд підписав перемир’я з росіянами. Не бажаючи продовжувати війну, Польща і Росія домовилися про мир коштом поділу України і Білорусі.  У договорі про перемир’я польська сторона зреклася свого союзника – УНР і навіть зобов’язалася роззброювати частини української армії, які б опинилися на контрольованій поляками території.
Це віроломство польського уряду призвело до остаточної поразки Армії УНР. Під тиском переважаючих російських військ вона мусіла 21 жовтня 1920 року перейти Збруч на територію, окуповану польською державою, де була роззброєна та інтернована. Польсько-російський Ризький договір 1921 року перекреслив усі наступні політичні та воєнні плани уряду УНР.
Після закінчення російсько-української війни 1917-1921 років два головні окупанти території УНР - Совєтська Росія і Польща - поділилися між собою українськими землями, як колись в Андрусові 1667 року. Тому совєтсько-польський Ризький договір 1921 року влучно називають також «Ризьким Андрусовом». Більша частина території УНР була окупована, а потім анексована (незаконно привласнена) Совєтською Росією. При цьому совєтський Совнарком грубо потоптав навіть свій власний Декрет про мир, яким свого часу промостив собі шлях до влади, проголошуючи мир без анексій і контрибуцій.
Анексія території Української Народної Республіки відбулася виключно силовим, а не правовим шляхом. Тільки завдяки воєнній інтервенції Червоної Армії, яка була сформована совєтським урядом в Росії із росіян та іноземних найманців з числа колишніх військовополонених армій німецького блоку під командуванням більш як 50 тисяч офіцерів колишньої російської царської армії вдалося придушити український національно-визвольний рух 1917-1921 років.
Як заявив Троцький в 1920 р.: «Советская власть на Украине смогла удержаться лиш силою Москвы, великорусских коммунистов и Красной армии». Наприкінці 1920 – на початку 1921 рр. війська Червоної армії, що перебували на окупованій території УНР та входили до новостворених Київського та Харківського воєнних округів, налічували у своєму складі 1 млн. 200 тис. чоловік. Тут дислокувалися 35 дивізій, 10 бригад, технічні та спеціальні частини, які були зведені у п’ять армій (4-у, 6-у, 12-у, 14-у та 1-у Кінну). Це була величезна сила, здатна завоювати не тільки Україну, а й Центрально-Східну Європу.
Щодо національного складу цих військ, то про нього доповів на 5-му Всеукраїнському з’їзді Рад (березень 1921 р.) командувач більшовицькими військами в Україні М. Фрунзе: 85% особового складу частин Червоної Армії в Україні складали великороси, 9% - українці, 6% - поляки, білоруси, євреї, німці та інші. Ось така «українська» радянська армія «визволяла» Україну від дійсно української народної влади.
На осінь 1920 року російська Червона Армія окупувала переважну більшість території Української Народної Республіки і встановила на ній жорстокий окупаційний режим.
Однак визвольні змагання українського народу не припинилися. Вони тільки набрали більш виразних партизанських форм.