Доба гетьманату
29 квітня на Всеукраїнському хліборобському з’їзді генерала Павла Скоропадського проголошено Гетьманом України. Політичною опорою гетьманського уряду були насамперед Українська демократична хліборобська партія і Союз земельних власників.
Таким чином, Українська революція вступає у другий етап – добу Гетьманату.
Вже у перший день правління П.Скоропадського був оголошений маніфест Гетьмана – Грамота «До всього українського народу» і одночасно «Закони про тимчасовий державний устрій України», які зазначали основні закони Української Держави й головні лінії політики її уряду.
Відповідно до «Законів про тимчасовий устрій України» держава очолювалася Гетьманом, державне управління здійснювалося призначуваним ним урядом – Радою Міністрів. Гетьман проголошувався гарантом порядку і законності до виборів представницького органу влади – Українського Сейму. Встановлення монархічного ладу не допускалося.
Читати далі
У сфері законодавства підтверджувалася дія правних актів Російської імперії, не скасованих урядом Української Держави. Разом з тим за короткий час видано понад 500 нових законодавчих актів; розроблено програми реформи судової системи і земського самоврядування.
Зміст внутрішньої політика урядів гетьмана Павла Скоропадського був викладений у «Грамоті до всього українського народу». Зокрема наголошувалося, що «Права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відновлюються повною мірою… На фінансовому та економічному полі відновлюється повна свобода торгівлі і відкривається широкий простір приватного підприємництва і ініціативи…».
Основними питаннями зовнішньої політики Української Держави було остаточне впорядкування відносин з Центральними державами, укладення миру з більшовицькою Росією і досягнення визнання нейтральними державами й Антантою.
Доба гетьманату, яка тривала сім з половиною місяців, відбувалася в складний період українського державотворення, який характеризувався загостренням внутрішньополітичної ситуації в Україні та воєнно-політичної обстановки довкола неї. Однак і в цих тяжких умовах зроблено було досягнуто чималих успіхів завдяки самовідданій праці видатних фахівців з різних галузей економіки, культури та науки. Насамперед в часи Гетьманату відбувалась певна економічна стабілізація. Після руїни, що її принесли війна та революція, відремонтовано залізничні шляхи, мости і відновлено регулярний залізничний рух. Великі досягнення були в галузі фінансів: встановлено українську грошову систему, засновано Державний і Земельний банки. Гетьманський уряд підготовив проект земельної реформи, яку не встигла провести Центральна Рада; видатний правник
X. Лебідь-Юрчик вважав земельний закон, схвалений гетьманським урядом, «подібним тільки до земельних законів найдемократичніших країн у цілому світі, наприклад — Нової Зеландії, де земельне законодавство випередило всі інші країни і еволюційним шляхом вирішило земельне питання на велику користь працюючого люду».
Дуже важливими були судові реформи. Налагоджено судову справу, створено Сенат, суд на нових демократичних засадах, укладено значну кількість необхідних законів.
Відбулись позитивні зрушення і в гуманітарній сфері. Було проведено українізацію школи всіх ступенів, починаючи з народних й закінчуючи двома університетами. 31 липня ухвалено закон про заснування у Київському, Харківському та Одеському університетах кафедр української мови, української літератури, української історії та українського права; у Ніжинському історико–філософському інституті відкрито кафедри української мови та української історії. Велике значення мали заснування Національної Бібліотеки, Національного Архіву, Української Академії Наук, яку очолив В. Вернадський. Проведено заходи в справі організації Національної Галереї Мистецтва та Історичного Українського Музею. Засновано Державний Драматичний Театр, Національну Оперу, Українську Державну Капелу, Державну Симфонічну Оркестру.
Виключного розмаху досягла українська видавнича справа: засновано ряд великих видавництв, які випускали українські видання «в нечуваному доти числі примірників; ввесь край укрився сіттю українських книгарень», — писав історик гетьманської доби Д. Дорошенко. Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви, що мало служити впорядкувати відносини між Церквою і Державою в інтересах ідейної консолідації українського суспільства.
Гетьманський уряд енергійно приступив до створення Збройних Сил України. Однак на цій роботі негативно позначилися протидія проросійськи настроєної частини офіцерського корпусу та командування розташованих в Україні союзних німецьких військ. І перші і другі були не зацікавлені в побудові сильної армії – збройної опори Української Держави та дієвого інструмента її зовнішньої політики. Не зважаючи на це, у червні 1918 року було проведено реорганізацію Генерального штабу, що покращило його роботу. 24 липня 1918 року Рада Міністрів ухвалила Закон про загальний військовий обов’язок, затвердила план організації армії. Протягом літа 1918 року ухвалено ще низку важливих законодавчих актів з питань військового будівництва.
Основу армії мали скласти вісім піхотних корпусів ( I –Волинський, II – Подільський, III – Одеський, IV – Київський, V – Чернігівський, VI – Полтавський, VII – Харківський, VIII – Катеринославський). Створювалися також інші окремі збройні формування. Всього у Збройних Силах мало бути 54 піших й 28 кінних полків, 48 полків польових гармат, 33 полки важких гармат, 4 кінно-гарматні полки. Загальна чисельність армії мирного часу мала становити майже 310 тис. чол. З них: 75 генералів, 14 930 старшин, 291 120 підстаршин і козаків, 2 975 цивільних службовців. Планувалося відкриття восени 1918 року військової академії та інших військових навчальних закладів. Однак з причин, вказаних вище, формування Збройних Сил України затягувалося і їх реальна чисельність у листопаді 1918 року становила тільки 60 тисяч осіб.
Гетьманський уряд досяг певних успіхів у зовнішній політиці України. За короткий час встановлено офіційні дипломатичні відносини з Німеччиною, Австрією, Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, скандинавськими державами, а трохи пізніше — з Францією, Англією й Румунією. Дипломатичні стосунки були налагоджені також з більшовицькою Росією, з незалежними тоді від Москви Доном і Кубанню. Українська держава була визнана 30 країнами світу, в Києві розташовувалися постійні представництва 10-ти з них; Україна відкрила свої дипломатичні місії в 23 іноземних державах.
23 травня у Києві розпочалися російсько-українські переговори про мир. Як відомо, стаття 6. Брестського договору зобов’язувала Росію «негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою та державами Четвертного союзу». Водночас українська територія мала бути очищена «від російських військ і російської червоної гвардії». Крім того «Росія зобов’язувалася припинити всяку агітацію чи пропаганду проти уряду чи публічних установ Української Народної Республіки». Таким чином, згідно умов договору від 3 березня 1918 року Росія визнавала самостійність України і це визнання було зафіксоване перед третьою стороною у формі міжнародного зобов’язання. Його порушення тягне за собою поважні наслідки міжнародно-правового характеру. Однак для кремлівських бандитів закон не писаний. Росія вела воєнні дії в Україні ще майже два місяці після підписання Брестського мирного договору, аж поки російські війська не були вибиті за межі Української Народної Республіки збройною рукою.
Тим самим Росія порушила не тільки взяті на себе міжнародні зобов’язання, але й попередні декрети більшовицького уряду про мир і право народів на самовизначення аж до відокремлення. Зроблено це було свідомо, оскільки совєтська Москва й не думала відступитись України без подальшої боротьби. Подальші дії російської комуністичної партії та совєтського уряду були зосереджені на створенні в Україні засобами підривної пропаганди та збройних диверсій такої політичної ситуації, яка б уможливила повернення України до російського державного комплексу.
Це яскраво проявилося під час російсько-українські мирних переговорів. Вони були використані російською стороною для відновлення в Україні російського більшовицького підпілля, його фінансування та матеріально-технічного забезпечення.
Певних успіхів українська делегація все ж добилася. Після довгих зволікань і крутійств росіяни погодилися, що переговори ведуться «між двома незалежними державами», тим самим вдруге офіційно визнавши незалежність України. 12 червня 1918 року було укладено попередній договір про взаємини між сторонами «на час переговорів», який містив у собі домовленості про встановлення перемир’я, репатріацію громадян договірних сторін, повернення рухомого складу залізниць, встановлення консульських зв’язків, взаємне сприяння через Червоний Хрест поверненню додому полонених Центральних держав і встановлення «можливого тимчасового товарообігу».
Не вдалося домовитися про державні кордони та фінансові розрахунки між двома державами. Російська делегація категорично відмовлялася визнавати за Україною право включення до своєї території окремих місцевостей Мінської, Могильовської, Курської та Воронезької губерній з переважаючим українським населенням, яке прагнуло стати громадянами Української держави.
Переговори у фінансовій та економічній сфері, зокрема щодо поділу майна і боргів колишньої імперії, теж закінчилися безрезультатно. Українська делегація наголошувала, що принципом поділу «державного майна й боргів колишньої Російської імперії між Україною і Росією має бути принцип поділу відповідно відсотковому відношенню населення України до населення бувшої Російської імперії в зв’язку з часткою її участі в прибутковій частині бюджету бувшої Російської імперії». Україна вимагала своєї частки золотого фонду та повернення всіх вивезених з неї культурних та історичних цінностей. Російська делегація всі ці законні вимоги української сторони відкинула. Вона зумисне затягувала переговори, сподіваючись на сприятливу зміну міжнародної ситуації, коли знову можна буде спірні питання вирішувати зброєю.
Тому в прикордонних з Україною районах Росії швидкими темпами формувався Південний фронт, війська якого готувалися до нового завоювання Української Держави. На її територію з Петрограду і Москви таємно перекидаються професійні революціонери і терористи для організації повстання проти гетьмана. Готуються кадри польових військкоматів для примусової мобілізації до Червоної Армії українців – жителів окупованих невдовзі російськими загарбниками місцевостей УНР.
Внаслідок внутрішньополітичної боротьби та активних підривних дій в Україні більшовицької Росії 14 грудня 1918 р. Гетьман П. Скоропадський відмовився від влади, передав управління країною Раді Народних Міністрів і виїхав за кордон. Україна вступила в добу Директорії.
Доба гетьманату, яка тривала сім з половиною місяців, відбувалася в складний період українського державотворення, який характеризувався загостренням внутрішньополітичної ситуації в Україні та воєнно-політичної обстановки довкола неї. Однак і в цих тяжких умовах зроблено було досягнуто чималих успіхів завдяки самовідданій праці видатних фахівців з різних галузей економіки, культури та науки. Насамперед в часи Гетьманату відбувалась певна економічна стабілізація. Після руїни, що її принесли війна та революція, відремонтовано залізничні шляхи, мости і відновлено регулярний залізничний рух. Великі досягнення були в галузі фінансів: встановлено українську грошову систему, засновано Державний і Земельний банки. Гетьманський уряд підготовив проект земельної реформи, яку не встигла провести Центральна Рада; видатний правник
X. Лебідь-Юрчик вважав земельний закон, схвалений гетьманським урядом, «подібним тільки до земельних законів найдемократичніших країн у цілому світі, наприклад — Нової Зеландії, де земельне законодавство випередило всі інші країни і еволюційним шляхом вирішило земельне питання на велику користь працюючого люду».
Дуже важливими були судові реформи. Налагоджено судову справу, створено Сенат, суд на нових демократичних засадах, укладено значну кількість необхідних законів.
Відбулись позитивні зрушення і в гуманітарній сфері. Було проведено українізацію школи всіх ступенів, починаючи з народних й закінчуючи двома університетами. 31 липня ухвалено закон про заснування у Київському, Харківському та Одеському університетах кафедр української мови, української літератури, української історії та українського права; у Ніжинському історико–філософському інституті відкрито кафедри української мови та української історії. Велике значення мали заснування Національної Бібліотеки, Національного Архіву, Української Академії Наук, яку очолив В. Вернадський. Проведено заходи в справі організації Національної Галереї Мистецтва та Історичного Українського Музею. Засновано Державний Драматичний Театр, Національну Оперу, Українську Державну Капелу, Державну Симфонічну Оркестру.
Виключного розмаху досягла українська видавнича справа: засновано ряд великих видавництв, які випускали українські видання «в нечуваному доти числі примірників; ввесь край укрився сіттю українських книгарень», — писав історик гетьманської доби Д. Дорошенко. Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви, що мало служити впорядкувати відносини між Церквою і Державою в інтересах ідейної консолідації українського суспільства.
Гетьманський уряд енергійно приступив до створення Збройних Сил України. Однак на цій роботі негативно позначилися протидія проросійськи настроєної частини офіцерського корпусу та командування розташованих в Україні союзних німецьких військ. І перші і другі були не зацікавлені в побудові сильної армії – збройної опори Української Держави та дієвого інструмента її зовнішньої політики. Не зважаючи на це, у червні 1918 року було проведено реорганізацію Генерального штабу, що покращило його роботу. 24 липня 1918 року Рада Міністрів ухвалила Закон про загальний військовий обов’язок, затвердила план організації армії. Протягом літа 1918 року ухвалено ще низку важливих законодавчих актів з питань військового будівництва.
Основу армії мали скласти вісім піхотних корпусів ( I –Волинський, II – Подільський, III – Одеський, IV – Київський, V – Чернігівський, VI – Полтавський, VII – Харківський, VIII – Катеринославський). Створювалися також інші окремі збройні формування. Всього у Збройних Силах мало бути 54 піших й 28 кінних полків, 48 полків польових гармат, 33 полки важких гармат, 4 кінно-гарматні полки. Загальна чисельність армії мирного часу мала становити майже 310 тис. чол. З них: 75 генералів, 14 930 старшин, 291 120 підстаршин і козаків, 2 975 цивільних службовців. Планувалося відкриття восени 1918 року військової академії та інших військових навчальних закладів. Однак з причин, вказаних вище, формування Збройних Сил України затягувалося і їх реальна чисельність у листопаді 1918 року становила тільки 60 тисяч осіб.
Гетьманський уряд досяг певних успіхів у зовнішній політиці України. За короткий час встановлено офіційні дипломатичні відносини з Німеччиною, Австрією, Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, скандинавськими державами, а трохи пізніше — з Францією, Англією й Румунією. Дипломатичні стосунки були налагоджені також з більшовицькою Росією, з незалежними тоді від Москви Доном і Кубанню. Українська держава була визнана 30 країнами світу, в Києві розташовувалися постійні представництва 10-ти з них; Україна відкрила свої дипломатичні місії в 23 іноземних державах.
23 травня у Києві розпочалися російсько-українські переговори про мир. Як відомо, стаття 6. Брестського договору зобов’язувала Росію «негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою та державами Четвертного союзу». Водночас українська територія мала бути очищена «від російських військ і російської червоної гвардії». Крім того «Росія зобов’язувалася припинити всяку агітацію чи пропаганду проти уряду чи публічних установ Української Народної Республіки». Таким чином, згідно умов договору від 3 березня 1918 року Росія визнавала самостійність України і це визнання було зафіксоване перед третьою стороною у формі міжнародного зобов’язання. Його порушення тягне за собою поважні наслідки міжнародно-правового характеру. Однак для кремлівських бандитів закон не писаний. Росія вела воєнні дії в Україні ще майже два місяці після підписання Брестського мирного договору, аж поки російські війська не були вибиті за межі Української Народної Республіки збройною рукою.
Тим самим Росія порушила не тільки взяті на себе міжнародні зобов’язання, але й попередні декрети більшовицького уряду про мир і право народів на самовизначення аж до відокремлення. Зроблено це було свідомо, оскільки совєтська Москва й не думала відступитись України без подальшої боротьби. Подальші дії російської комуністичної партії та совєтського уряду були зосереджені на створенні в Україні засобами підривної пропаганди та збройних диверсій такої політичної ситуації, яка б уможливила повернення України до російського державного комплексу.
Це яскраво проявилося під час російсько-українські мирних переговорів. Вони були використані російською стороною для відновлення в Україні російського більшовицького підпілля, його фінансування та матеріально-технічного забезпечення.
Певних успіхів українська делегація все ж добилася. Після довгих зволікань і крутійств росіяни погодилися, що переговори ведуться «між двома незалежними державами», тим самим вдруге офіційно визнавши незалежність України. 12 червня 1918 року було укладено попередній договір про взаємини між сторонами «на час переговорів», який містив у собі домовленості про встановлення перемир’я, репатріацію громадян договірних сторін, повернення рухомого складу залізниць, встановлення консульських зв’язків, взаємне сприяння через Червоний Хрест поверненню додому полонених Центральних держав і встановлення «можливого тимчасового товарообігу».
Не вдалося домовитися про державні кордони та фінансові розрахунки між двома державами. Російська делегація категорично відмовлялася визнавати за Україною право включення до своєї території окремих місцевостей Мінської, Могильовської, Курської та Воронезької губерній з переважаючим українським населенням, яке прагнуло стати громадянами Української держави.
Переговори у фінансовій та економічній сфері, зокрема щодо поділу майна і боргів колишньої імперії, теж закінчилися безрезультатно. Українська делегація наголошувала, що принципом поділу «державного майна й боргів колишньої Російської імперії між Україною і Росією має бути принцип поділу відповідно відсотковому відношенню населення України до населення бувшої Російської імперії в зв’язку з часткою її участі в прибутковій частині бюджету бувшої Російської імперії». Україна вимагала своєї частки золотого фонду та повернення всіх вивезених з неї культурних та історичних цінностей. Російська делегація всі ці законні вимоги української сторони відкинула. Вона зумисне затягувала переговори, сподіваючись на сприятливу зміну міжнародної ситуації, коли знову можна буде спірні питання вирішувати зброєю.
Тому в прикордонних з Україною районах Росії швидкими темпами формувався Південний фронт, війська якого готувалися до нового завоювання Української Держави. На її територію з Петрограду і Москви таємно перекидаються професійні революціонери і терористи для організації повстання проти гетьмана. Готуються кадри польових військкоматів для примусової мобілізації до Червоної Армії українців – жителів окупованих невдовзі російськими загарбниками місцевостей УНР.
Внаслідок внутрішньополітичної боротьби та активних підривних дій в Україні більшовицької Росії 14 грудня 1918 р. Гетьман П. Скоропадський відмовився від влади, передав управління країною Раді Народних Міністрів і виїхав за кордон. Україна вступила в добу Директорії.
Фрагмент із Путівника до експозиції (PDF, 2.7 mb) 