Перша окупація України: 1917-1918. Частина 1
Більшовицький уряд Леніна продовжив колоніальну політику царської адміністрації і «демократичного» Тимчасового уряду щодо України. Росія прагнула й надалі отримувати задарма донецьке вугілля, криворізьку залізну руду, нікопольський марганець, запорізьку та херсонську пшеницю, хижацьки експлуатувати торгові порти Північного Причорномор’я. Без них новітні комуністичні работорговці не уявляли собі Росії як наддержави.
З інструкції Л. Троцького більшовицьким агітаторам–комуністам в Україні.
«Помните также, что так или иначе, а нам не обходимо вернуть Украину России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами… Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, нашей она будет только тогда, когда будет советской, а Петлюра вышиблен из памяти народа навсегда».
Читати далі
Тактика більшовицького уряду Росії щодо України змінювалася залежно від воєнно-політичної обстановки у світі і внутрішньої ситуації в обох країнах. Вже незабаром після збройного більшовицького перевороту Ленін і К° почали вживати заходів з усунення Центральної Ради від влади в Україні та досягнення контролю над територією Української Народної Республіки. Спочатку ставка робилося на місцеві осередки загальноросійської більшовицької партії, що складалися переважно з «русскоязичного» люмпену, та російські гарнізони і фронтові частини, що перебували під політичним впливом комуністів.
Однак підготований на 11 грудня 1917 більшовицький путч у Києві провалився, а збільшовичені відділи 2 гвардійського корпусу, що під проводом єврейської комуністки Є.Бош прямували з фронту на допомогу заколотникам, були роззброєні коло Жмеринки частинами 1-го Українського корпусу під командуванням генерала П.Скоропадського та добровольцями Українського Вільного Козацтва і вислані до Росії.
Не зумівши ліквідувати незалежність України силами «русскоязичних» українофобів, російський уряд вдався до прямої воєнної інтервенції. 17 грудня 1917 року т.зв. «Рада Народних Комісарів» Росії надіслала свою ультимативну ноту Центральній Раді. Її зміст можна охарактеризувати як відкрите і нахабне втручання російського совєтського уряду у внутрішні справи України з претензіями на контроль за діями її державних органів. Це було формальне оголошення війни українському народові та його повноважному представницькому органу Центральній Раді.
Український уряд відкинув ультиматум петроградської Ради Народних Комісарів. З 19 грудня 1917 (кінець терміну російського ультиматуму) між обома державами наступив стан війни.
25 грудня 1917 р. 30-тисячна російська армія під проводом В. Антонова-Овсієнка чотирма групами вирушила з Гомеля і Брянська на Україну в напрямах: Чернігів-Бахмач, Глухів-Конотоп, Харків-Полтава-Лозова. Одночасно по містах Лівобережжя підготовлено заколоти місцевих осередків Всеросійської більшовицької партії. Однак українське населення не підтримувало комуністів. Уряд Росії знав це. Тому покладався передусім на власні війська.
Із телеграми командира більшовицьких військ І. Вацетіса до В. Антонова–Овсієнка
«Завдання на Україні настільки великі, що для їх вирішення потрібно декілька армій. Це під силу лише військам РРФСР».
26 грудня 1917 р. в окупованому Харкові з метою маскування своїх намірів знищити незалежність України, росіянами створено маріонетковий «совєтський уряд України». Так російські верховоди намагалися переконати світову громадськість в тому, що в Україні начебто розпочалася громадянська війна і вторгнення військ Росії на територію Української Народної Республіки є лише «миротворчою операцією».
Після цього російські «миротворці» захопили Лозову, Катеринослав (09.01.1918), Олександрівське (15.01.1918), Полтаву (20.01.1918). Брянська група захопила Глухів (19.01.1918) і Конотоп (16.01.1918). Їх шлях позначався масовими вбивствами цивільного українського населення, грабежами і насильствами.
М. Муравйов. Лютий 1918 р.:
«Мы идем огнем и мечом устанавливать Советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям... бил, никому не давая пощады! 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может и тысячи, были безжалостно убиты... Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг – быть беспощадными!».
Група М. Муравйова, наступаючи з Полтави, захопила Ромодан, а звідти взяла Бахмач (27.01.1918), де всі три російські групи об’єдналися і під командуванням Муравйова почали наступ на Київ. Українська Центральна Рада для захисту столиці вислала військові частини, сформовані з добровольців. Серед цих частин (разом близько 600 бійців) був і Студентський Курінь, який героїчно бився із російськими окупантами під Крутами 29 січня 1918 року.
Для полегшення захоплення Києва російськими військами більшовики організували 29 січня 1918 р. бунт «русскоязичних» робітників, так зване «Січневе повстання» з центром на заводі «Арсенал». Цей заколот 4 лютого 1918 р. був ліквідований силами вірних Центральній Раді військ, зокрема Галицько-Буковинським куренем Січових Стрільців та Гайдамацьким Кошем Слобідської України. Показово, що українці проявили гуманізм щодо полонених «арсенальців», не застосували до них суворих кар, як це вимагав воєнний час, а відпустили додому.
Тим часом наступ російських військ Муравйова тривав. 5 лютого розпочалися бої за Київ. 4 доби росіяни вели безперервний варварський артилерійський обстріл історичного центру столиці України. Цим актом командування російських військ продемонструвало свою повну зневагу до міжнародного права війни, яке забороняє бомбардування незахищених міст, вбивство цивільного населення і руйнування пам’яток історії та культури.
З наказу М. Муравйова про захоплення Києва 28 січня 1918 р.
«...Эту власть мы несем из далекого севера на остриях своих штыков и там, где ее устанавливаем, всемерно поддерживаем силой этих штыков....»
Знекровлені попередніми боями українські війська відчайдушно обороняли місто і його жителів від озвірілих російських банд. Однак сили були нерівні. Тому ввечері 8 лютого 1918 р. український уряд та останні оборонці Києва відступили зі своєї столиці на Житомир.
9 лютого Київ окупували російські війська під командуванням Муравйова. Вони жорстоко поводились з українським населенням. В місті влаштовано справжню бойню українців. Вбивали всіх, хто говорив українською мовою, був одягнений у вишиванку чи військову форму або просто мав інтелігентний зовнішній вигляд. Дослідники визначають число жертв київського погрому в межах 5 тисяч осіб.
З наказу М. Муравйова. 22 січня 1918 р.
«Войскам обеих армий приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции. Части, которые держали нейтралитет, должны быть немедленно расформированы, их имущество передать в Военно–революционный комитет г. Киева».
З рапорту хорунжого Степана Львівського
«Більшовики не рахуються зовсім з людністю, поводяться, як з окупованою місцевістю в повному розумінні цього слова. «Наплювати, що голодують, хай вимре 75% людності, а не вимре – розстріляємо – виказував переді мною свою провідну думку комуніст Латипов, – тоді 25% стане покірною. Нам потрібна сама Україна, людність не потрібна». Про це саме говорив Раковський у вересні минулого року в Житомирі на таємному зібранні комуністів».
Із виступу Г. П’ятакова, одного з лідерів українських більшовиків
«Мы должны отказаться от лозунга «самоопределения наций». Сейчас идет борьба за утверждение диктатуры пролетариата на Украине, а вы знаете отлично, что судьба Украины представляет громадный интерес не только для рабочих масс этой страны, а и для рабочих масс России, Латвии, Белоруссии и остальных советских республик…».
Із вказівок М. Тухачевського як Червоній армії слід вести боротьбу проти повстанців
«…В районах прочно вкоренившегося восстания приходится вести не бои и операции, а, пожалуй, целую войну, которая должна закончиться прогной оккупацией восставшего района. Словом, борьбу приходится вести, в основном, не с бандами, а со всем местным населеним. … В общем, выполняя задачу искоренения, необходимо, прежде всего, захватить и уничтожить органы местной самоопределившейся крестьянской власти... Эта работа по уничтожению повстанческой власти должна сопровождаться насаждением органов советской власти, первоначально в виде ревкомов, с превращением их потом в исполкомы, по мере утверждения советского строя».
На Правобережній Україні з початком російсько-української війни перебували з’єднання старої російської армії. Зокрема це були прихильні до більшовиків 1-й Туркестанський корпус з штаб-квартирою у Луцьку, 2-й Гвардійський корпус з командуванням у Шепетівці та 12-й армійський корпус з осідком у Кам’янці-Подільському. У Рівному розташувався сформований з військовослужбовців 12 корпусу більшовицький загін В.Кіквідзе. 17 лютого цей загін вирушив на Житомир. В районі Бердичева відбувся бій між загоном В.Кіквідзе і Запорізькою бригадою під командуванням полковника К.Присовського. Зазнавши втрат, більшовики відступили. 19 лютого операції українських військ продовжилися на Сарненському напрямкові. Після остаточного закріплення за собою лінії Житомир – Коростень – Олевськ українські частини також зайняли Овруч і Звягель. Там їх застала звістка про укладення Брестського мирного договору між державами Четвертного союзу, Україною та Росією.
У Сарнах командування українських сил налагодило зв'язок з представниками німецьких частин, які вступили в Україну з метою забезпечити виконання Росією умов Брестського договору, зокрема виведення з України російських окупаційних військ.
Після цього українські частини під проводом С.Петлюри і К.Присовського разом з німецькими (з 24.02.1918) та австрійськими (з 27.02.1918) частинами повели успішні бої на Правобережжі під Житомиром, Бердичевом, Козятином, Бучею і 1 березня 1918 р. визволили від російських окупантів столицю України м.Київ. Звернення УЦРади до громадян УНР. 11 березня 1918 р.
«…Саме в той час, як Центральна Рада доводила до кінця своє діло…, найшли на нас російські більшовики.Пішов огонь і руїна по землі нашій. Горіли городи і села. Лилася невинна кров і нищилося все багатство землі нашої. Большевики збаламутили багато і наших людей, особливо салдатів, фальшивими чутками і порожніми обіцянками, котрих не могли здійснити, і захитали оборону нашої країни. Їх підтримували також ті прихильники царської власти, нищителі трудового народу, що не хотіли допустити, щоб Україна була вільною і незалежною, щоб зістались в силі свободи, проголошені третім і четвертим нашим Універсалом…».
Упродовж березня-квітня німецькі та українські війська витіснили росіян з Лівобережної України, а війська під командуванням П.Болбочана і В.Сікевича – Крим і Донеччину. Відступаючі російські війська нещадно грабували і нищили українську землю.
З інструкції В. Леніна більшовицьким командирам в Україні
«Немедленная эвакуация хлеба и металла на восток, организация подрывных групп, … безоговорочная перелицовка имеющихся на Украине наших частей на украинский лад – такова теперь задача. Нужно запретить Антонову называть себя Антоновым-Овсиенко – он должен называться просто Овсиенко. То же самое нужно сказать о Муравьеве (если он останется на посту) и других».
На початку травня 1918 року територія Української Народної Республіки була очищена від російських військ та банд їх колаборантів. Радянська Росія була змушена виконувати умови Берестейського миру і 12 червня 1918 р. уклала з Українською Народною Республікою перемир’я.
Однак підготований на 11 грудня 1917 більшовицький путч у Києві провалився, а збільшовичені відділи 2 гвардійського корпусу, що під проводом єврейської комуністки Є.Бош прямували з фронту на допомогу заколотникам, були роззброєні коло Жмеринки частинами 1-го Українського корпусу під командуванням генерала П.Скоропадського та добровольцями Українського Вільного Козацтва і вислані до Росії.
Не зумівши ліквідувати незалежність України силами «русскоязичних» українофобів, російський уряд вдався до прямої воєнної інтервенції. 17 грудня 1917 року т.зв. «Рада Народних Комісарів» Росії надіслала свою ультимативну ноту Центральній Раді. Її зміст можна охарактеризувати як відкрите і нахабне втручання російського совєтського уряду у внутрішні справи України з претензіями на контроль за діями її державних органів. Це було формальне оголошення війни українському народові та його повноважному представницькому органу Центральній Раді.
Український уряд відкинув ультиматум петроградської Ради Народних Комісарів. З 19 грудня 1917 (кінець терміну російського ультиматуму) між обома державами наступив стан війни.
25 грудня 1917 р. 30-тисячна російська армія під проводом В. Антонова-Овсієнка чотирма групами вирушила з Гомеля і Брянська на Україну в напрямах: Чернігів-Бахмач, Глухів-Конотоп, Харків-Полтава-Лозова. Одночасно по містах Лівобережжя підготовлено заколоти місцевих осередків Всеросійської більшовицької партії. Однак українське населення не підтримувало комуністів. Уряд Росії знав це. Тому покладався передусім на власні війська.
Із телеграми командира більшовицьких військ І. Вацетіса до В. Антонова–Овсієнка
«Завдання на Україні настільки великі, що для їх вирішення потрібно декілька армій. Це під силу лише військам РРФСР».
26 грудня 1917 р. в окупованому Харкові з метою маскування своїх намірів знищити незалежність України, росіянами створено маріонетковий «совєтський уряд України». Так російські верховоди намагалися переконати світову громадськість в тому, що в Україні начебто розпочалася громадянська війна і вторгнення військ Росії на територію Української Народної Республіки є лише «миротворчою операцією».
Після цього російські «миротворці» захопили Лозову, Катеринослав (09.01.1918), Олександрівське (15.01.1918), Полтаву (20.01.1918). Брянська група захопила Глухів (19.01.1918) і Конотоп (16.01.1918). Їх шлях позначався масовими вбивствами цивільного українського населення, грабежами і насильствами.
М. Муравйов. Лютий 1918 р.:
«Мы идем огнем и мечом устанавливать Советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям... бил, никому не давая пощады! 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может и тысячи, были безжалостно убиты... Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг – быть беспощадными!».
Група М. Муравйова, наступаючи з Полтави, захопила Ромодан, а звідти взяла Бахмач (27.01.1918), де всі три російські групи об’єдналися і під командуванням Муравйова почали наступ на Київ. Українська Центральна Рада для захисту столиці вислала військові частини, сформовані з добровольців. Серед цих частин (разом близько 600 бійців) був і Студентський Курінь, який героїчно бився із російськими окупантами під Крутами 29 січня 1918 року.
Для полегшення захоплення Києва російськими військами більшовики організували 29 січня 1918 р. бунт «русскоязичних» робітників, так зване «Січневе повстання» з центром на заводі «Арсенал». Цей заколот 4 лютого 1918 р. був ліквідований силами вірних Центральній Раді військ, зокрема Галицько-Буковинським куренем Січових Стрільців та Гайдамацьким Кошем Слобідської України. Показово, що українці проявили гуманізм щодо полонених «арсенальців», не застосували до них суворих кар, як це вимагав воєнний час, а відпустили додому.
Тим часом наступ російських військ Муравйова тривав. 5 лютого розпочалися бої за Київ. 4 доби росіяни вели безперервний варварський артилерійський обстріл історичного центру столиці України. Цим актом командування російських військ продемонструвало свою повну зневагу до міжнародного права війни, яке забороняє бомбардування незахищених міст, вбивство цивільного населення і руйнування пам’яток історії та культури.
З наказу М. Муравйова про захоплення Києва 28 січня 1918 р.
«...Эту власть мы несем из далекого севера на остриях своих штыков и там, где ее устанавливаем, всемерно поддерживаем силой этих штыков....»
Знекровлені попередніми боями українські війська відчайдушно обороняли місто і його жителів від озвірілих російських банд. Однак сили були нерівні. Тому ввечері 8 лютого 1918 р. український уряд та останні оборонці Києва відступили зі своєї столиці на Житомир.
9 лютого Київ окупували російські війська під командуванням Муравйова. Вони жорстоко поводились з українським населенням. В місті влаштовано справжню бойню українців. Вбивали всіх, хто говорив українською мовою, був одягнений у вишиванку чи військову форму або просто мав інтелігентний зовнішній вигляд. Дослідники визначають число жертв київського погрому в межах 5 тисяч осіб.
З наказу М. Муравйова. 22 січня 1918 р.
«Войскам обеих армий приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции. Части, которые держали нейтралитет, должны быть немедленно расформированы, их имущество передать в Военно–революционный комитет г. Киева».
З рапорту хорунжого Степана Львівського
«Більшовики не рахуються зовсім з людністю, поводяться, як з окупованою місцевістю в повному розумінні цього слова. «Наплювати, що голодують, хай вимре 75% людності, а не вимре – розстріляємо – виказував переді мною свою провідну думку комуніст Латипов, – тоді 25% стане покірною. Нам потрібна сама Україна, людність не потрібна». Про це саме говорив Раковський у вересні минулого року в Житомирі на таємному зібранні комуністів».
Із виступу Г. П’ятакова, одного з лідерів українських більшовиків
«Мы должны отказаться от лозунга «самоопределения наций». Сейчас идет борьба за утверждение диктатуры пролетариата на Украине, а вы знаете отлично, что судьба Украины представляет громадный интерес не только для рабочих масс этой страны, а и для рабочих масс России, Латвии, Белоруссии и остальных советских республик…».
Із вказівок М. Тухачевського як Червоній армії слід вести боротьбу проти повстанців
«…В районах прочно вкоренившегося восстания приходится вести не бои и операции, а, пожалуй, целую войну, которая должна закончиться прогной оккупацией восставшего района. Словом, борьбу приходится вести, в основном, не с бандами, а со всем местным населеним. … В общем, выполняя задачу искоренения, необходимо, прежде всего, захватить и уничтожить органы местной самоопределившейся крестьянской власти... Эта работа по уничтожению повстанческой власти должна сопровождаться насаждением органов советской власти, первоначально в виде ревкомов, с превращением их потом в исполкомы, по мере утверждения советского строя».
На Правобережній Україні з початком російсько-української війни перебували з’єднання старої російської армії. Зокрема це були прихильні до більшовиків 1-й Туркестанський корпус з штаб-квартирою у Луцьку, 2-й Гвардійський корпус з командуванням у Шепетівці та 12-й армійський корпус з осідком у Кам’янці-Подільському. У Рівному розташувався сформований з військовослужбовців 12 корпусу більшовицький загін В.Кіквідзе. 17 лютого цей загін вирушив на Житомир. В районі Бердичева відбувся бій між загоном В.Кіквідзе і Запорізькою бригадою під командуванням полковника К.Присовського. Зазнавши втрат, більшовики відступили. 19 лютого операції українських військ продовжилися на Сарненському напрямкові. Після остаточного закріплення за собою лінії Житомир – Коростень – Олевськ українські частини також зайняли Овруч і Звягель. Там їх застала звістка про укладення Брестського мирного договору між державами Четвертного союзу, Україною та Росією.
У Сарнах командування українських сил налагодило зв'язок з представниками німецьких частин, які вступили в Україну з метою забезпечити виконання Росією умов Брестського договору, зокрема виведення з України російських окупаційних військ.
Після цього українські частини під проводом С.Петлюри і К.Присовського разом з німецькими (з 24.02.1918) та австрійськими (з 27.02.1918) частинами повели успішні бої на Правобережжі під Житомиром, Бердичевом, Козятином, Бучею і 1 березня 1918 р. визволили від російських окупантів столицю України м.Київ. Звернення УЦРади до громадян УНР. 11 березня 1918 р.
«…Саме в той час, як Центральна Рада доводила до кінця своє діло…, найшли на нас російські більшовики.Пішов огонь і руїна по землі нашій. Горіли городи і села. Лилася невинна кров і нищилося все багатство землі нашої. Большевики збаламутили багато і наших людей, особливо салдатів, фальшивими чутками і порожніми обіцянками, котрих не могли здійснити, і захитали оборону нашої країни. Їх підтримували також ті прихильники царської власти, нищителі трудового народу, що не хотіли допустити, щоб Україна була вільною і незалежною, щоб зістались в силі свободи, проголошені третім і четвертим нашим Універсалом…».
Упродовж березня-квітня німецькі та українські війська витіснили росіян з Лівобережної України, а війська під командуванням П.Болбочана і В.Сікевича – Крим і Донеччину. Відступаючі російські війська нещадно грабували і нищили українську землю.
З інструкції В. Леніна більшовицьким командирам в Україні
«Немедленная эвакуация хлеба и металла на восток, организация подрывных групп, … безоговорочная перелицовка имеющихся на Украине наших частей на украинский лад – такова теперь задача. Нужно запретить Антонову называть себя Антоновым-Овсиенко – он должен называться просто Овсиенко. То же самое нужно сказать о Муравьеве (если он останется на посту) и других».
На початку травня 1918 року територія Української Народної Республіки була очищена від російських військ та банд їх колаборантів. Радянська Росія була змушена виконувати умови Берестейського миру і 12 червня 1918 р. уклала з Українською Народною Республікою перемир’я.
Фрагмент із Путівника до експозиції (PDF, 1.8 mb) 