Західно-українська народна республіка
Напередодні Першої світової війни велика частина західних українських земель – Галичина, Буковина та Закарпаття – в результаті різних міждержавних угод та всупереч волі корінного українського населення перебували у складі Австро-Угорщини. Коли в жовтні 1918 року внаслідок воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби поневолених народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав, українці почали робити рішучі заходи зі створення на західноукраїнських землях власної держави, яка б мала в найближчому майбутньому возз’єднатися з Наддніпрянщиною в єдину незалежну Україну.
Зокрема, 18 жовтня 1918 р. у Львові на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську Національну Раду – політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії.
Читати далі
19 жовтня 1918 р., згідно з правом народів на самовизначення, Українська Національна Рада проголосила на всіх українських етнічних землях колишньої Австро-Угорщини Українську державу. Невдовзі вона отримала назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Національним меншинам краю запропоновано відрядити до Української Національної Ради повноважних депутатів. Було також вирішено розробити і прийняти найближчим часом демократичну конституцію. Президентом Української Національної Ради, а, отже – і ЗУНР, обрано відомого політика Євгена Петрушевича.
Водночас, з огляду на запеклий опір законним діям українців з боку польської меншини краю, яка опиралася на відновлену в 1916 році австрійським цісарем та німецьким кайзером Польську державу, ще наприкінці вересня 1918 року із офіцерів-українців австрійської армії у Львові було сформовано таємний Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВК). Він розпочав роботу з підготовки до збройного захисту майбутньої Української держави від можливих агресивних посягань з боку сусідніх режимів. У жовтні 1918 р. головою УГВК було призначено сотника Легіону Українських Січових Стрільців Дмитра Вітовського.
31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд наступного дня до міста делегації Польської ліквідаційної комісії (створена 27 жовтня 1918 р. у Кракові), яка мала отримати від австрійського намісника владу над Галичиною і включити її до складу Польщі. З метою збройної підтримки цього акту підпільна Польська військова організація оголосила мобілізацію своїх членів у Львові. Бойовики сконцентрувалися в пунктах збору та отримали зброю і набої для нападу на українців. Водночас австрійський уряд у черговий раз відмовився передати українській стороні владу в краї. У тривожних обставинах, що склалися, Українська Національна Рада увечері 31 жовтня 1918 р. доручила УГВК (реорганізованому в Українську Головну Команду) взяти владу в Львові і провінції збройним шляхом. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові частини Львівського гарнізону, виконуючи наказ Української Головної Команди під проводом сотника Дмитра Вітовського, зайняли найважливіші адміністративні будівлі, міську ратушу, інтернували австрійського намісника краю та забезпечила мирний перехід влади в місті до Української Національної Ради.
Вранці 1 листопада 1918 року Українська Національна Рада оголосила населенню Львова, що вона є віднині найвищою владою в краї. 9 листопада 1918 р. УНРада створила перший уряд ЗУНР – Державний Секретаріат. Прем’єр-міністром став доктор Кость Левицький. 13 листопада було прийнято «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», згідно з яким нова держава отримала назву «Західно-Українська Народна Республіка». Також закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 76.6 тис. кв. км. а населення – 6.2 млн. осіб. Затверджено герб держави – Золотий Лев на синьому тлі, та прапор – блакитно-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населенням. Тимчасовий Основний закон ЗУНР був з часом доповнений цілим рядом законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.), тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 р.), тимчасову організацію судочинства (16 листопада і 21 листопада 1918 р.), державну мову (1 січня 1919 р.), шкільництво (13 лютого 1919 р.), громадянство (8 квітня 1919 р.), земельну реформу (14 – 15 квітня 1919 р.).
Війна змусила уряд приділити особливу увагу розбудові власних Збройних Сил. Українська Національна Рада ввела загальний військовий обов’язок, розробила військово-територіальний поділ держави. 9 листопада 1918 року було створено Державний Секретаріат Військових Справ ЗУНР. Розпочалося формування Української Галицької Армії.
Запроваджуючи новий державний лад в Галичині, уряд ЗУНР проводив також активну зовнішньополітичну діяльність. Зокрема встановлено дипломатичні зносини та відкрито посольства ЗУНР в Австрії, Угорщині та Німеччині, а також дипломатичні представництва нижчого рівня у Чехословаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії та інших країнах, відряджено державну делегацію на Паризьку мирну конференцію. Відновлення української державності в Галичині з великою радістю і задоволенням вітали національні політичні партії та патріотична громадськість Наддніпрянщини. Гетьман П.Скоропадський негайно прийняв делегацію ЗУНР та пообіцяв галицьким українцям всіляке сприяння та допомогу. А вона була дуже потрібна.
Вже в другій половині дня 1 листопада 1918 року польське збройне підпілля у Львові розпочало терористичні акції проти представників української влади в місті. У наступні дні розпочалися справжні вуличні бої між нечисленними українськими військами і польськими заколотниками, яких підтримувала значна частина шовіністично настроєних городян.
10 листопада регулярні польські частини напали на український Перемишль – ключ до Львова із Заходу. 11 листопада вони опанували цією важливою фортецею. Так розпочалася польсько-українська війна. Уряд Польщі націонал-демократа Р.Дмовського офіційно постановив знищити незалежність України в ім’я своїх великодержавних амбіцій та спільних польсько-російських інтересів.
Одночасно румунські війська перейшли південні кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом всю Північну Буковину. Також після недовгої автономії у складі Угорщини українське Закарпаття волею Антанти прилучено до Чехословаччини. Таким чином, внаслідок загарбницької політики сусідів на початку свого існування ЗУНР втратила половину своєї території та населення. Це дуже ускладнило її воєнно-політичне становище.
21 листопада 1918 р. після кровопролитних боїв українські війська залишили Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з кінця грудня Українська Національна Рада і уряд ЗУНР перебували у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).
4 січня 1919 р. було сформовано новий уряд ЗУНР на чолі з С.Голубовичем і створено Виділ Української Національної Ради (складався з 9 членів) під керівництвом Є. Петрушевича для виконання функції голови держави.
1 грудня 1918 р. делегація Української Національної Ради і представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про об'єднання ЗУНР і УНР, яка була остаточно схвалена вищим органом Держави 3 січня 1919 р. 22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом «Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗО УНР). Є.Петрушевича включено до складу Директорії УНР.
Таким чином, незважаючи на несприятливі міжнародні обставини та протидію внутрішніх противників української державності чужинецького походження, за короткий час керівництвом ЗУНР налагоджено державний апарат, організовано правильну роботу Української Національної Ради як вищої законодавчої влади, утворено Виділ Української Національної Ради для виконання функції голови держави, створено уряд на засадах парламентарного правління, законами про адміністрацію, судівництво, шкільництво, державну мову й іншими закладено основи для управління державою, організовано армію для оборони перед польською агресією. Правда, не було проведено глибоких політично-соціальних змін минулого ладу. Однак це планувалося зробити у складі Великої України. Та на перешкоді стала війна з Польщею.
Воєнний потенціал Польщі був більший, ніж ЗУНР. За неповні 10 місяців своєї незалежності (до 15 серпня 1919 року) польський уряд, маючи в розпорядженні 22-мільйонне населення (проти фактично 3-мільйонного ЗУНР), створив більш як півмільйонні збройні сили. Воєнну допомогу Польщі надала Франція та інші держави Антанти. Насамперед це була чудово озброєна та модерно екіпована армія генерала Галлера (шість дивізій, 110 000 чол.), а також дивізія генерала Желіговського, яка прибула з окупованої французами Одеси через Румунію. У квітні 1919 року до Польщі прибула багаточисельна французька воєнна місія під командуванням генерала Анрі, яка взяла на себе не тільки забезпечення польських військ зброєю та спорядженням, а й безпосередню підготовку та ведення воєнних дій на польсько-українському фронті. За цю допомогу Польща обіцяла французам у разі перемоги надати в концесію на дуже вигідних умовах Бориславський нафтовий басейн – єдине на той час джерело нафти в Європі.
Не зважаючи на ідейну посвяту, організаційний хист і жертовне напруження всіх сил українців ЗУНР, Українська Галицька Армія постійно відчувала нестачу зброї та боєприпасів. У Галичині воєнної промисловості не було. Все необхідне для армії доводилося купувати за кордоном. Під впливом наклепів польських дипломатів, які на Паризькій мирній конференції в союзі з російськими «єдинонєділимцями» постійно звинувачували українську сторону в германофільстві, більшовизмі та недозрілості до самостійного державного життя, а також відповідно до своїх корисливих інтересів держави Антанти запровадили блокаду території УНР та ЗОУНР.
У цих важких умовах Українська Галицька Армія в січні-травні 1919 р. все ж контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську окупаційну армію з території Галичини. Однак від повного розгрому польські війська врятувала Антанта. Наприкінці лютого 1919 р. дипломатична місія Мирної конференції під керівництвом французького генерала Бертельмі поставила вимогу негайного припинення воєнних дій і запропонувала розмежування двох воюючих сторін так, що 40 % території Галичини, зокрема Львів і нафтовий басейн, відходило до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились.
Неодноразове втручання Антанти в польсько-українську війну дуже допомогло польській армії в загрозливих для неї ситуаціях. Заслуга Франції у перемозі Польщі над ЗУНР є велетенською і лежить поза всякими сумнівами.
У середині травня 1919 р. Найвища Рада держав Антанти знову втрутилася в польсько-український збройний конфлікт, скерувавши до Галичини «миротворчу» місію генерала Боти. Поки місія відволікала українську сторону переговорами, польське Верховне Командування завершувало останні приготування до великого наступу проти українських військ в Галичині та на Волині. Він розпочався 14 травня 1919 р. Ядро польських сил складали новоприбулі з Франції начебто для боротьби з більшовиками дивізії польського генерала Геллера, командний склад яких складався переважно з французів. У польській авіації служила значна кількість американських пілотів. Це сталося в час, коли на Сході війська УНР вели важкі бої з російською Червоною армією. Таким чином, капітал Заходу фактично виступив у спілці з ІІІ Інтернаціоналом проти незалежності України. 20 травня 1919 року представник французького командування у Бухаресті генерал Франше д’Есперей санкціонував напад на територію ЗУНР румунських військ. За погодженням з польським керівництвом 24 травня румуни зайняли Покуття із тимчасовою столицею ЗУНР Станіславом. У руки ворога попало військове майно, необхідне для подальшої боротьби на фронті. 6 червня УГА зосередилася в південно-східному трикутнику Галичини. У зв'язку з критичним становищем ЗО УНР 9 червня 1919 р. уряд С.Голубовича склав свої повноваження, а Виділ Української Національної Ради передав всю повноту військової і цивільної влади Є.Петрушевичу, який отримав повноваження диктатора ЗО УНР. Для успішного виконання покладених на нього функцій Є.Петрушевич створив тимчасовий виконавчий орган – Раду Уповноважених Диктатора і Військову Канцелярію. Начальним вождем (Головнокомандувачем) УГА було призначено генерала Олександра Грекова.
7 – 28 червня 1919 р. УГА під командуванням О. Грекова провела Чортківський наступ, внаслідок якого значна частина Галичини була визволена від польських військ. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила УГА протягом червня-липня 1919 р. відступити на старі позиції.
Варто знати, що більшовицький уряд звертався до Президента Є.Петрушевича з проханням дозволити пропустити Червону армію на допомогу Совєтській Угорщині Бели Куна. Відмова Є.Петрушевича врятувала від більшовизму не тільки Угорщину, але і Європу. Антанта не оцінила цього факту і продовжила свою антиукраїнську політику. 25 червня союзники дали вказівку полякам окупувати решту Галичини до старого австрійсько-російського кордону по р.Збруч. Таким чином, в УГА не залишилося іншого виходу, як перейти у Велику Україну щоб спільно з Дієвою армією УНР, як тоді говорили «шляхом на Київ повернутися у Львів».
16 – 18 липня 1919 р. УГА відступила за р. Збруч. Територію ЗО УНР окупували польські війська.
За короткий час свого існування українці-громадяни ЗУНР продемонстрували світові та решті українських земель чимало зразків національної солідарності та розуміння державних інтересів. У боротьбі з польськими агресорами об’єдналися всі політичні партії – до москвофілів включно. Не було соціальних заворушень чи повстань. Селянство терпляче очікувало земельної реформи. Більшовицька пропаганда так і не знайшла в Галичині сприятливого грунту для свого розвитку. Українці Галичини показали всьому світу, що злісні вигадки польської та російської пропаганди про нездатність українського народу до державного будівництва та самостійного існування є безпідставними.
ЗУНР впала не через свою внутрішню слабкість, а під ударами збройних сил сусідніх держав, які опиралися на дипломатичну та воєнну допомогу Антанти. Так звані «демократії Заходу» принесли український народ в жертву своєму полоно- та русофільству.
Водночас, з огляду на запеклий опір законним діям українців з боку польської меншини краю, яка опиралася на відновлену в 1916 році австрійським цісарем та німецьким кайзером Польську державу, ще наприкінці вересня 1918 року із офіцерів-українців австрійської армії у Львові було сформовано таємний Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВК). Він розпочав роботу з підготовки до збройного захисту майбутньої Української держави від можливих агресивних посягань з боку сусідніх режимів. У жовтні 1918 р. головою УГВК було призначено сотника Легіону Українських Січових Стрільців Дмитра Вітовського.
31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд наступного дня до міста делегації Польської ліквідаційної комісії (створена 27 жовтня 1918 р. у Кракові), яка мала отримати від австрійського намісника владу над Галичиною і включити її до складу Польщі. З метою збройної підтримки цього акту підпільна Польська військова організація оголосила мобілізацію своїх членів у Львові. Бойовики сконцентрувалися в пунктах збору та отримали зброю і набої для нападу на українців. Водночас австрійський уряд у черговий раз відмовився передати українській стороні владу в краї. У тривожних обставинах, що склалися, Українська Національна Рада увечері 31 жовтня 1918 р. доручила УГВК (реорганізованому в Українську Головну Команду) взяти владу в Львові і провінції збройним шляхом. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові частини Львівського гарнізону, виконуючи наказ Української Головної Команди під проводом сотника Дмитра Вітовського, зайняли найважливіші адміністративні будівлі, міську ратушу, інтернували австрійського намісника краю та забезпечила мирний перехід влади в місті до Української Національної Ради.
Вранці 1 листопада 1918 року Українська Національна Рада оголосила населенню Львова, що вона є віднині найвищою владою в краї. 9 листопада 1918 р. УНРада створила перший уряд ЗУНР – Державний Секретаріат. Прем’єр-міністром став доктор Кость Левицький. 13 листопада було прийнято «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», згідно з яким нова держава отримала назву «Західно-Українська Народна Республіка». Також закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 76.6 тис. кв. км. а населення – 6.2 млн. осіб. Затверджено герб держави – Золотий Лев на синьому тлі, та прапор – блакитно-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населенням. Тимчасовий Основний закон ЗУНР був з часом доповнений цілим рядом законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.), тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 р.), тимчасову організацію судочинства (16 листопада і 21 листопада 1918 р.), державну мову (1 січня 1919 р.), шкільництво (13 лютого 1919 р.), громадянство (8 квітня 1919 р.), земельну реформу (14 – 15 квітня 1919 р.).
Війна змусила уряд приділити особливу увагу розбудові власних Збройних Сил. Українська Національна Рада ввела загальний військовий обов’язок, розробила військово-територіальний поділ держави. 9 листопада 1918 року було створено Державний Секретаріат Військових Справ ЗУНР. Розпочалося формування Української Галицької Армії.
Запроваджуючи новий державний лад в Галичині, уряд ЗУНР проводив також активну зовнішньополітичну діяльність. Зокрема встановлено дипломатичні зносини та відкрито посольства ЗУНР в Австрії, Угорщині та Німеччині, а також дипломатичні представництва нижчого рівня у Чехословаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії та інших країнах, відряджено державну делегацію на Паризьку мирну конференцію. Відновлення української державності в Галичині з великою радістю і задоволенням вітали національні політичні партії та патріотична громадськість Наддніпрянщини. Гетьман П.Скоропадський негайно прийняв делегацію ЗУНР та пообіцяв галицьким українцям всіляке сприяння та допомогу. А вона була дуже потрібна.
Вже в другій половині дня 1 листопада 1918 року польське збройне підпілля у Львові розпочало терористичні акції проти представників української влади в місті. У наступні дні розпочалися справжні вуличні бої між нечисленними українськими військами і польськими заколотниками, яких підтримувала значна частина шовіністично настроєних городян.
10 листопада регулярні польські частини напали на український Перемишль – ключ до Львова із Заходу. 11 листопада вони опанували цією важливою фортецею. Так розпочалася польсько-українська війна. Уряд Польщі націонал-демократа Р.Дмовського офіційно постановив знищити незалежність України в ім’я своїх великодержавних амбіцій та спільних польсько-російських інтересів.
Одночасно румунські війська перейшли південні кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом всю Північну Буковину. Також після недовгої автономії у складі Угорщини українське Закарпаття волею Антанти прилучено до Чехословаччини. Таким чином, внаслідок загарбницької політики сусідів на початку свого існування ЗУНР втратила половину своєї території та населення. Це дуже ускладнило її воєнно-політичне становище.
21 листопада 1918 р. після кровопролитних боїв українські війська залишили Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з кінця грудня Українська Національна Рада і уряд ЗУНР перебували у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).
4 січня 1919 р. було сформовано новий уряд ЗУНР на чолі з С.Голубовичем і створено Виділ Української Національної Ради (складався з 9 членів) під керівництвом Є. Петрушевича для виконання функції голови держави.
1 грудня 1918 р. делегація Української Національної Ради і представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про об'єднання ЗУНР і УНР, яка була остаточно схвалена вищим органом Держави 3 січня 1919 р. 22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом «Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗО УНР). Є.Петрушевича включено до складу Директорії УНР.
Таким чином, незважаючи на несприятливі міжнародні обставини та протидію внутрішніх противників української державності чужинецького походження, за короткий час керівництвом ЗУНР налагоджено державний апарат, організовано правильну роботу Української Національної Ради як вищої законодавчої влади, утворено Виділ Української Національної Ради для виконання функції голови держави, створено уряд на засадах парламентарного правління, законами про адміністрацію, судівництво, шкільництво, державну мову й іншими закладено основи для управління державою, організовано армію для оборони перед польською агресією. Правда, не було проведено глибоких політично-соціальних змін минулого ладу. Однак це планувалося зробити у складі Великої України. Та на перешкоді стала війна з Польщею.
Воєнний потенціал Польщі був більший, ніж ЗУНР. За неповні 10 місяців своєї незалежності (до 15 серпня 1919 року) польський уряд, маючи в розпорядженні 22-мільйонне населення (проти фактично 3-мільйонного ЗУНР), створив більш як півмільйонні збройні сили. Воєнну допомогу Польщі надала Франція та інші держави Антанти. Насамперед це була чудово озброєна та модерно екіпована армія генерала Галлера (шість дивізій, 110 000 чол.), а також дивізія генерала Желіговського, яка прибула з окупованої французами Одеси через Румунію. У квітні 1919 року до Польщі прибула багаточисельна французька воєнна місія під командуванням генерала Анрі, яка взяла на себе не тільки забезпечення польських військ зброєю та спорядженням, а й безпосередню підготовку та ведення воєнних дій на польсько-українському фронті. За цю допомогу Польща обіцяла французам у разі перемоги надати в концесію на дуже вигідних умовах Бориславський нафтовий басейн – єдине на той час джерело нафти в Європі.
Не зважаючи на ідейну посвяту, організаційний хист і жертовне напруження всіх сил українців ЗУНР, Українська Галицька Армія постійно відчувала нестачу зброї та боєприпасів. У Галичині воєнної промисловості не було. Все необхідне для армії доводилося купувати за кордоном. Під впливом наклепів польських дипломатів, які на Паризькій мирній конференції в союзі з російськими «єдинонєділимцями» постійно звинувачували українську сторону в германофільстві, більшовизмі та недозрілості до самостійного державного життя, а також відповідно до своїх корисливих інтересів держави Антанти запровадили блокаду території УНР та ЗОУНР.
У цих важких умовах Українська Галицька Армія в січні-травні 1919 р. все ж контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську окупаційну армію з території Галичини. Однак від повного розгрому польські війська врятувала Антанта. Наприкінці лютого 1919 р. дипломатична місія Мирної конференції під керівництвом французького генерала Бертельмі поставила вимогу негайного припинення воєнних дій і запропонувала розмежування двох воюючих сторін так, що 40 % території Галичини, зокрема Львів і нафтовий басейн, відходило до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились.
Неодноразове втручання Антанти в польсько-українську війну дуже допомогло польській армії в загрозливих для неї ситуаціях. Заслуга Франції у перемозі Польщі над ЗУНР є велетенською і лежить поза всякими сумнівами.
У середині травня 1919 р. Найвища Рада держав Антанти знову втрутилася в польсько-український збройний конфлікт, скерувавши до Галичини «миротворчу» місію генерала Боти. Поки місія відволікала українську сторону переговорами, польське Верховне Командування завершувало останні приготування до великого наступу проти українських військ в Галичині та на Волині. Він розпочався 14 травня 1919 р. Ядро польських сил складали новоприбулі з Франції начебто для боротьби з більшовиками дивізії польського генерала Геллера, командний склад яких складався переважно з французів. У польській авіації служила значна кількість американських пілотів. Це сталося в час, коли на Сході війська УНР вели важкі бої з російською Червоною армією. Таким чином, капітал Заходу фактично виступив у спілці з ІІІ Інтернаціоналом проти незалежності України. 20 травня 1919 року представник французького командування у Бухаресті генерал Франше д’Есперей санкціонував напад на територію ЗУНР румунських військ. За погодженням з польським керівництвом 24 травня румуни зайняли Покуття із тимчасовою столицею ЗУНР Станіславом. У руки ворога попало військове майно, необхідне для подальшої боротьби на фронті. 6 червня УГА зосередилася в південно-східному трикутнику Галичини. У зв'язку з критичним становищем ЗО УНР 9 червня 1919 р. уряд С.Голубовича склав свої повноваження, а Виділ Української Національної Ради передав всю повноту військової і цивільної влади Є.Петрушевичу, який отримав повноваження диктатора ЗО УНР. Для успішного виконання покладених на нього функцій Є.Петрушевич створив тимчасовий виконавчий орган – Раду Уповноважених Диктатора і Військову Канцелярію. Начальним вождем (Головнокомандувачем) УГА було призначено генерала Олександра Грекова.
7 – 28 червня 1919 р. УГА під командуванням О. Грекова провела Чортківський наступ, внаслідок якого значна частина Галичини була визволена від польських військ. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила УГА протягом червня-липня 1919 р. відступити на старі позиції.
Варто знати, що більшовицький уряд звертався до Президента Є.Петрушевича з проханням дозволити пропустити Червону армію на допомогу Совєтській Угорщині Бели Куна. Відмова Є.Петрушевича врятувала від більшовизму не тільки Угорщину, але і Європу. Антанта не оцінила цього факту і продовжила свою антиукраїнську політику. 25 червня союзники дали вказівку полякам окупувати решту Галичини до старого австрійсько-російського кордону по р.Збруч. Таким чином, в УГА не залишилося іншого виходу, як перейти у Велику Україну щоб спільно з Дієвою армією УНР, як тоді говорили «шляхом на Київ повернутися у Львів».
16 – 18 липня 1919 р. УГА відступила за р. Збруч. Територію ЗО УНР окупували польські війська.
За короткий час свого існування українці-громадяни ЗУНР продемонстрували світові та решті українських земель чимало зразків національної солідарності та розуміння державних інтересів. У боротьбі з польськими агресорами об’єдналися всі політичні партії – до москвофілів включно. Не було соціальних заворушень чи повстань. Селянство терпляче очікувало земельної реформи. Більшовицька пропаганда так і не знайшла в Галичині сприятливого грунту для свого розвитку. Українці Галичини показали всьому світу, що злісні вигадки польської та російської пропаганди про нездатність українського народу до державного будівництва та самостійного існування є безпідставними.
ЗУНР впала не через свою внутрішню слабкість, а під ударами збройних сил сусідніх держав, які опиралися на дипломатичну та воєнну допомогу Антанти. Так звані «демократії Заходу» принесли український народ в жертву своєму полоно- та русофільству.
Фрагмент із Путівника до експозиції (PDF, 1.03 mb) 